— За цей час бузок зав'яне, — заперечив Роксан.
— Бузку багато.
— Так. Але скоро він відійде.
… Лежали мовчки. Й вона чула в темряві його спокійне дихання. І бачила його голову, що, наче камінь, вминала подушку. Вона знала, що він не спить. І її пригнічувала мовчанка, яка затягнулася.
Вікно було відчинене. Пізній місяць зазирав у кімнату запитливо, але дружелюбно. Прохолода, свіжа, нічна, приємно лоскотала шкіру обличчя, плечей, рук.
Раптом він запитав:
— Ти мене кохаєш?
— Як ти мене.
— Це не відповідь.
— І не запитання.
— Ти нічого не хочеш сказати мені?
— Хочу.
— Говори.
— Зі мною сталася біда.
— Зі мною також.
— У мене страшна біда.
— У мене страшніша.
— Ні. Страшнішої біди не може бути. До мене приходила жінка. Вона сказала, що Сизов був німецький шпигун.
— Чому ж ти досі жива?
— Я підписала папірці. Й отримала гроші.
— Багато?
— Десять тисяч.
— Що ж тепер робитимеш?
— Я хочу втекти, сховатися.
— Куди втекти, де сховатися?
Він лежить нерухомо. Не дивиться на неї. Не хоче бачити її обличчя. Великих, наляканих очей.
— Не знаю, — відповідає вона.
— Утечеш — заплутаєшся ще більше. Це не вихід. Слухай мене. Завтра подзвони Каїрову. Й, не називаючи себе, попроси зустрітися з ним де-небудь у безлюдному місці. Припустимо, в міському саду. В усьому йому зізнайся. І ще скажи, що я прийду до нього ввечері, як тільки повернусь із Сочі.
— Чому в безлюдному місці? — запитала Тетяна.
— Можливо, вони стежать за тобою.
— Вони. Вони й тебе хотіли завербувати?
— Так. Тільки обломилося, не вдалося.
— Чому ж ти живий?
— Тому що мертвий інший.
— Отже, це ти Сизова… — прошепотіла вона.
Він повернувся, подивився їй у вічі.
Михайло Георгійович Роксан вийшов з квартири Тетяни Дорофєєвої о четвертій годині п'ятнадцять хвилин. Він не замовив машину. Й тепер повинен був добиратися до місця служби пішки.
Займалося на світ. Небо було ще сіре. Видимість погана. Під аркою, що виводила з внутрішнього двору на вулицю, скупчилася темрява.
Невідома жінка, відділившись од стіни арки, раптом перепинила Роксану дорогу. Постать жінки здавалася рівною, наче стовп.
— Руки геть від пістолета! — владно сказала жінка. — Отак… Поклін од Сизова, Роксане.
Оленка їде в місто
Завгоспа в госпіталі не любили. В усякім разі, медичні сестри. Він був старий, скупий, підозрілий. Словом, чоловік паршивий. І молодість дратувала його. Медичним сестрам він завжди шкодив у дрібницях. Ліжко з прорваною сіткою запропонує, електричну лампочку не видасть: не належить, мовляв, стара лампочка перегоріла завчасно. З лікарями ж і з іншими старшими начальниками завгосп був запобігливо чемний, уважний. І начальство прихильно до нього ставилося. Й по-простому величало Федотовичем.
Оленка давно мріяла зробити шестимісячну завивку. В неї було світле рівне волосся, а їй хотілося, щоб воно кучерявилось, мов у баранчика чи хоча б як у хірурга Сари Аронівни. Й Оленка накручувала його на бігуді. Та вже вранці воно розкручувалось і обвисало. Жіночого майстра перукарня при госпіталі не мала. Вибратися ж у місто не так просто: або машини попутної не було, або машина йшла в місто, а Оленка чергувала.
І ось сьогодні вранці Оленка вільна, дівчата гукають:
— Старший шкарбун у місто їде. Оленка — до завгоспа:
— Федотовичу, я з тобою. Федотович зморщується, мов од диму:
— Я в кабіні тіснитися не буду. В мене ревматизма.
— А в кузов? Можна, я в кузові?
— Там цистерни, гасом пропахлі.
— Нічого. Я як-небудь, — умовляє Оленка.
— А що тебе в місто несе?
— Завивку зробити.
— «Завивку», — передражнив Федотович. — Потрібна вона тобі. Просмердиш гасом — у перукарню не пустять.
— Прорвуся!
Цистерн у кузові чотири. Залізні, чорні, завбільшки з Оленку. Вони тісняться до кабіни, коли дорога йде під нахил. І подаються до заднього борту, коли дорога пнеться вгору. Нелегко з ними Оленці.
Оленка дивиться на небо. Їй дуже хочеться зробити перманент і побачити того капітана, серйозного й доброго, що приїжджав у госпіталь з'ясовувати про Погожеву. Цікаво: знайшли її чи ні? Та ще цікавіше: чи одружений капітан? Якщо одружений, то краще його й не зустрічати. Надії, дурні, як кури, в голову лізуть. А раптом капітан парубок? Очі в нього правильні й обличчя також. І вона подобається йому. Хіба забудеш його поцілунок? Не в щоку або чоло, а у вуста. Так цілують, коли кохають. А може, ні?