— Я їй кажу: «Який смисл? Він до тебе ходить, а в самого сім'я». Вона у відповідь зуби вишкірила. Як загне… Сама знаєш.
— Знаю.
— На колінках штанці знову протер. Віриш, залатати нічим…
— Фаїна крем на свинячому жирі робить, сурми в нього додає.
У роздумах, так і не вирішивши, що їй робити (легко сказати: виходь голосуй на дорозі, на цю дорогу через усе місто добиратися треба), підійшла Оленка до вікна. Й крізь запорошену шибку раптом побачила біля прохідної Серафиму Андріївну Погожеву. Не повірила собі, придивилася: Догожева…
— Ой! — Оленка знову стукає у вікно чергового. — Тут жінка біля прохідної. Контррозвідка її шукає. Допоможіть затримати. Це дуже важливо.
— Десь міліціонер був. Товаришу старшина!
Старшини нема довго. Або час зупинився, сповільнився.
Нарешті вийшов старшина.
— Ось вона, ця жінка, — показує Оленка.
Старшина Туманов дивиться у вікно. Каже тягуче:
— Відома жінка. Звідки її знаєте?
— Вона працювала в нашому госпіталі.
Старшина чухає підборіддя. Мовчить. Думає, певно. «Сюди б, звичайно, краще офіцера, — думає Оленка. — Цей старшина, здається, великий валянок».
— Ідіть побалакайте з нею… — нарешті каже Туманов. — Треба відвернути її увагу. А то почне стріляти… Люди постраждають.
— Старшина, візьміть співробітників нашої охорони, — пропонує черговий бюро перепусток.
— Не треба, — спокійно відповідає Туманов. — Цього разу не втече.
Оленка вже біля прохідної. Радісно, по-дівочому вигукує:
— Серафимо Андріївно!
Не витримала Погожева, здригнулася. Руки в кишені. Та впізнала Оленку. Напруження зникає з обличчя.
— Серафимо Андріївно, як добре, що ви живі! А ми все думали, що ви потрапили під бомбардування. Думали, що з вами нещастя сталося…
— Ні. Все гаразд, Оленко. Повернулась я. А ти яким чином тут?
— З машиною приїхала. Завивку зробити. Як? Добре вийшло?
— Дарма ти, Оленко. Без перманенту ти була миліша.
— Ви мене засмутили, — розстроїлась Оленка. Розстроїлася дуже щиро.
Це не приховалося від спостережливої Погожевої. І вона сказала зовсім спокійно:
— Нічого. Завивка довго не тримається. Все ж скажи, що ти робиш біля заводу?
— Старий шкарбун… — Оленка засоромлено виправилася _ Тобто Федотович мене покинув. Не дочекався…
У цей час старшина Туманов був уже за спиною Погожевої.
— Руки вгору!
Усе зрозуміла Погожева. Обличчя — крейда. Очі наче збільшилися. Підняла руки. Та, піднімаючи, щось впихнула у рот. І, обм'якнувши, впала на землю.
Невезуча людина старшина Туманов.
Зустріч, призначена по телефону
Жіночий голос, — не скажеш, що він напружений або схвильований, може, трохи винуватий — у трубці:
— Товаришу Каїров, мені треба терміново вас побачити.
Давайте зустрінемося сьогодні о десятій годині ранку в міському саду біля скульптури «Русалка».
— З ким я розмовляю?
— Ви мене знаєте. Але… я не хочу називати своє ім'я.
— Здається, Дорофєєва, — сказав Каїров Чиркову, поклавши трубку.
— Можливо… — погодився Чирков. — Цілком можливо. Ви справили на неї враження як чоловік.
— Не слід бути циніком, синку, — незадоволено відповів Каїров.
… Востаннє, в цьому парку Каїров був з дружиною сім років тому. Тоді тут жовтіли рівні доріжки, й кущі стояли доглянуті, пострижені, й фонтани здіймали гребені, мов півні. На плоскому даху готелю «Південний» був літній ресторан і танцювальний майданчик. Тріо музикантів — поважні випещені чоловіки в білих фраках — грали танго і блюзи. Ресторан був дорогий. Публіка сюди приходила солідна. Чоловіки й жінки середнього віку. Офіціанти подавали гарні вина, й кухня вирізнялася вишуканістю.
Тепер на даху готелю «Південний» стояли три зенітних кулемети. Й маскувальні сіті звисали на стіни, як покривала.
Доріжки парку були в темних тріщинах. Кущі розрослися. Скульптура «Русалка», вимита дощами, висушена вітрами, здавалася зморщеною і постарілою. Тетяна ходила по танцювальному майданчику, де мокло ще восени опале листя. Жінка, як завжди, була старанно напудрена й підфарбована, та синяву під очима не вдалося приховати. Й очі від цього здавалися ще більші, ніж завжди.
— Ось, — сказала Тетяна. Й вийняла пачку грошей.
— Так багато! — сказав Каїров.
— Десять тисяч, — сказала Тетяна. Й додала: — Я написала за них розписку.
— Розумію, — сказав Каїров. — Говоріть…
Він узяв її під руку. Й вони, наче прогулюючись, пішли занедбаною алеєю, де стояли вицвілі лавочки й минулорічне листя смітилося під ногами. Вона говорила тихо, але дуже щиро. Й Каїров подумав, що Тетяна, по суті, непогана людина, може, тільки розбещена, в чому винні її краса й чоловіки. До речі, давно помічено — нема нічого швидкоплиннішого й ненадійнішого, ніж краса жінки.