В особливому відділі його з нетерпінням ждав Чирков. Перше, що сказав Каїров, увійшовши в кабінет, було:
— Треба затримати Роксана.
І почув у відповідь:
— Інтендант Роксан зник. Уранці він мав їхати з автоколоною по продукти, та на базу не з'явився, в управління тилу не приходив, удома не ночував.
— Негайно забезпечте охорону Дорофєєвої! — розпорядився Каїров.
Шифровка
Викликавши командира комендантського взводу, Каїров наказав узяти людей і ретельно оглянути руїни й пустирі в районі вулиці, де жила Тетяна Дорофєєва. Він припускав, що коли Роксан став жертвою, то вбивця міг чекати його тільки біля дому Тетяни, тому що за квартал була площа. Й на неї виходило шість вулиць. Там постійно чергували військові й міліцейські патрулі. Інший кінець вулиці закінчувався тупиком. Гора там була кудлата від заростів шибляку. Й ще був невеликий кар'єр праворуч від вулиці, за останніми будинками, що потопали в розкішних садах.
У штабі Чирков почав розповідати Каїрову:
— Мірзо Івановичу, старшина Туманов затримав було Погожеву…
— Я все знаю. Тобі, Єгоре, привіт од нашої милої санітарки. Від Оленки.
— Вона була в місті?
— Була — не те слово. Вона пізнала Погожеву.
— Труп у морзі.
— Що при ній знайдено?
Чирков одкрив високу жовту шафу. На другій полиці лежали: пістолет, портсигар, пудрениця, пачка грошей, хлібні картки, записник, клаптик паперу й чорна жіноча сумочка.
— Сумочку сумлінно обдивилися?
— Так точно!
— Записник?
— Нічого суттєвого… Найцікавіше ось це. — Чирков обережно взяв клаптик паперу. За розмірами він був як половина аркуша із зошита. Жовтий, щільний. Складений у кілька разів. На одному боці — великі літери чорною тушшю:
ІЙСЬКОГО КІН
КИХ КОРОЛІВ
З другого боку аркуш був чистий.
— Що означає ця криптограма? — запитав Каїров.
— Іще не з'ясував. Тайнопис із зворотного боку. Виявляється тільки при нагріванні. Потім знову зникає.
Чирков поклав клаптик паперу на скляний, молочного кольору, ковпак настільної лампи, ввімкнуті світло, притиснув папірець пальцями.
Незабаром, наче в проявнику, стали з'являтися колонки цифр.
— Шифр.
— Він самий.
— Знати б, який час буде потрібен нашим фахівцям на його розгадку.
Гребінець з секретом
Кімната пропахла нитками. Запах ниток був тут завжди, як і завжди були стеля, стіни, вікна, ніжна швацька машинка марки «Singer» і кравецькі ножиці, де замість другого кільця був видовжений овальний отвір, в який уміщалися всі чотири пальці.
Гроші кружляли по кімнаті. Вони кружляли не так, як восени кружляє на вітрі пожовкле листя, яке легкістю і забарвленням своїм нагадує невгамовних метеликів. Гроші літали важко, наче паперові голуби. Це були великі купюри темно-сизого кольору по сто карбованців.
Ніколи раніше в житті Жан Щапаєв не бачив такої кількості грошей. Так само, як і не бачив у такому дикому стані свою рідну матінку Марфу Іллівну.
Збожеволіла, з розпущеним волоссям, вона повзала по долівці, згрібаючи гроші розчепіреними пальцями, які здавалися йому цієї хвилини клішнями плазуна. Вона лепетала якісь нечленороздільні звуки. Але він розумів, що матінка продовжує вигукувати слова:
— Загубив! За-гу-бив! Це він, Жан, загубив її? А може, навпаки?
Два дні тому надвечір, коли небо вже було похмуре й періщив дрібний, але по-весняному холодний дощ, до них зайшла жінка з невеликою валізкою в руках. Вона сказала, що працює медичною сестрою в госпіталі Перевальному, й попросилася зупинитись у них вдома на два дні.
— Що ви! Що ви! — заперечувала Марфа Іллівна. — Ось так просяться на два дні, а потім і за рік не виженеш.
— Бог з вами! — сказала жінка. — Я говорю правду.
— У нас тісно. Ми чужих не пускаємо. До того ж є сувора вказівка міліцейських властей щодо прописки.
Жінка поклала на стіл п'ятсот карбованців і сказала:
— Мені порекомендували звернутися до вас наші спільні друзі.
— Які ще? — насторожено запитала Марфа Іллівна, не відводячи, однак, погляду від грошей.
— Ті, що постачають нам продукти.
— Тільки на два дні, — не задаючи більше запитань, погодилася Марфа Іллівна й узяла гроші.
Коли жінка зняла пальто, Марфа Іллівна враз пізнала бежеву сукню, яку майже рік тому шила Дорофєєвій. Як тут не спитати: