— А що, Таня не змогла вам дати притулок?
— Вона жде мужчину.
Не вступаючи далі в розмови, жінка лягла спати, та серед ночі кудись пішла. Повернулася під ранок. Однак побула вдома зовсім недовго. На другий день не прийшла взагалі.
Під ліжком залишилася її потерта валізка. Вона була замкнена. Та цікава Марфа Іллівна не стерпіла, відкрила замок. І обімліла. Вся валізка була заповнена пачками грошей. Нових купюр по сто карбованців. Більше у валізці не було нічого, якщо не рахувати жіночого гребінця з якоїсь пожовклої кістки.
— Ой, що ж робити? Ой, що ж робити? — Вона промовила ці слова так розгублено, наче відстала від поїзда й опинилася на незнайомій станції без речей і без копійки. — Ой! Що ж робити?
— Повідомити в міліцію, — підказав Жан.
— Ти що? Збожеволів? — Вона глянула на сина з такою злістю, що він одразу замовк і притулився до стіни, ніби хотів нею заслонитися.
Але Марфа Іллівна вже забула про Жана й знову повторювала стару, мов світ, фразу:
— Ой! Що ж робити?!
Потім, отямившись, вона поспішила до вікна, метушливо запнула фіранку:
— Самі гроші! Валізка з грошима!
— І гребінець, — нагадав не до ладу Жан.
— Його спочатку кип'ятком обдати треба. Може, вона шолудива, — діловито відповіла Марфа Іллівна. Вона зітхнула глибоко, печально. Сказала тихо: — Де ж нам їх закопати? — Й сама собі відповіла: — Найкраще в льосі.
— Що ви, матусю? — осмілився вимовити слово Жан. — А раптом хазяйка повернеться?
— Злодійка вона, а не хазяйка. Я їй повернуся! Я її миттю за грати відправлю! Мерщій по лопату!
Жан боявся цих грошей. Звідки така сума може виявитись у медичної сестри? Раптом вона із злодійської зграї? Її дружки даром багатство не випустять. Вони сім шкур знімуть і з Жана, і з його матусі.
Коли він повернувся з сарая з лопатою, задоволена й усміхнена Марфа Іллівна поливала з чайника гребінець. Пара піднімалася над мискою. І пахло кісткою чи якоюсь есенцією.
Тоді Жан і побачив, що обличчя матері дивно змінилося. Вона опустила чайник. І сказала.
— Диви-но.
Гребінець лежав у гарячій воді. Та тепер він був зовсім не такий, як у валізці. На жовтій кістці чітко і ясно було видно літери латинського алфавіту. Вони розташувалися навпроти зубців. І кожен зубець мав свою певну літеру або сполучення літер.
— Ма-мо! — видихнув Жан. — Це щось таємне… Я боюся.
— Знищити! Треба негайно знищити! — вирішила Марфа Іллівна. Вона завжди і тільки так приймала рішення.
— Ні! Цього не можна робити, мамо. Це треба віднести в міліцію.
— Неси! — похмуро пожартувала вона. — Може, орден дадуть…
— І гроші також, мамо!
Здригнулася Марфа Іллівна, потерла долоню об долоню, міцно, до хрусту, затисла пальці. Посміхнулася над силу — не сподобався, насторожив її голос сина. Сказала:
— Бог з тобою! Дихни!
— Я ж не п'ю, матусю. Гроші не наші. Їх треба віднести властям.
— Не кричи, синку. Не кричи… Грошей я тобі не віддам. І міліції не віддам! Дулю їй!
— Ви самі кричите, мамо! І кажете дурниці!
— Ні… Ні… А може, гребінець і не таємничий. Може, його просто якийсь закордонний умілець робив. Так ось — із фокусом.
— Мамо, не обманюйтесь. Адже гроші. Стільки грошей. Звідкіля вони в медичної сестри?
— Не наша справа. Не наша. Знищімо гребінець — і край.
— Не можна, мамо. Війна! Якщо вона шпигунка, якщо її власті розшукують… Тоді судитимуть нас за те, що ми ворогові сприяємо. Й навіть розстріляти можуть…
Він хотів переконати її доказами. Хоча й не вірив у таку можливість.
— Мати божа! Прости… Все на себе візьму. Я без сина все зробила. Й гребінець, значить, знищила, й гроші забрала. А ти на роботі був…
— Не можна, мамо.
Але вона вже поспішила до грубки, відкрила заслонку й кинула гребінець у вогонь.
Спочатку йому довелося відкинути матір на долівку, потім засунути руку у вогонь. Щастя, що кістка на гребені не спалахнула. Вона ніби запінилася по краях. І все.
Він, мовби боячись, що охолоне, що пропаде рішучість, вибіг в іншу кімнату, схопив валізу квартирантки.
Але мати не випустила його з дому. Вона вчепилась у валізку. Й Жан тягнув її до дверей. А вона кричала:
— За-гу-бив! За-гу-бив!
Біля дверей валіза відкрилася. Гроші випали. Вона кинулася на них, намагаючись накрити тілом. Потім стала рвати пачки. Й кидати. Й гроші кружляли по кімнаті.
Мати вила. Може, вона збожеволіла?
Вислухавши Жана Щапаєва, Золотухін відвіз його до Каїрова.
Мірзо Іванович довго розглядав гребінець. Сказав Щапаєву:
— Молодець, ти вгадав — це шифр. — Потім обернувся до Золотухіна: — Дмитре, вияви винахідливість. Дістань пляшку вина. Ми повинні випити з цим юнаком.