Турботи Каїрова, турботи Чиркова
Розшифрований текст Каїрову принесли тільки надвечір.
У короткій записці Японець повідомляв Кларі, що за стійкий зв'язок з центром відповідати не може. Професіональної підготовки не проходив, став радистом випадково.
Нафтоперегінний завод, на його думку, — справа складна. Він ніколи раніше диверсіями не займався. Своїм завданням вважає збирання інформації. Особисто зустрітися з Кларою не має права — такий наказ центру.
Цікаво, та не густо. Хто ж цей Японець? Випадковий радист? На Південній теж був затриманий радист. Значить, їм потрібен зв'язок. У них щось раніше сталось із зв'язком.
Каїров зачинив за собою двері задушливого кабінету. На повітря. До набережної. Плигаючи з блока на блок — вони були величезні, залізобетонні, порослі м'яким, як оксамит, мохом, — Каїров спустився до моря, опинився біля води, яка хлюпалася зовсім тихо. Стрімконосий катер сріблястого забарвлення йшов упоперек бухти. Хвилі, що здіймалися за кормою, наче крила, швидко бігли до берега, й море змінювало колір й іскрилося, мов багаття. Вологе повітря, повисле над морем і над набережною маревом, що ледь розрізнялося, видихав запахи, з яких найсильніший був запах брому. Каїрову тут дихалося легко й вільно.
Отже, Клара могла шукати в штольні передавач. Знайшла вона його чи ні — записка на це питання відповіді не давала. Можна припустити, що вона не знайшла передавача. Значить, треба ще раз перевірити ці старі штольні.
Усе належить перевіряти, навіть малоймовірні припущення. Це одна із заповідей контррозвідки. Який би хитрий і розумний ворог не був, він завжди може допустити помилку, вибрати не найкраще рішення. Йому можуть відмовити нерви, зрадити витримка.
Випадок з Сизовим краща тому ілюстрація. Агент, який пройшов розвідшколу, був убитий інтендантським офіцером при спробі його завербувати. Поворот не передбачений. Невикритий агент став жертвою дилетанта. Цей варіант не зразу спадає на думку тим, хто його послав. У загибелі Сизова вони вбачають насамперед дії радянської контррозвідки. Квапливий висновок породжує не менш квапливе рішення — Погожева залишає госпіталь у Перевальному. Нервовість очевидна! Схоже, вона стала однією з причин провалу агента-радиста за кличкою Довгий на станції Південна. Тим часом територіальні органи державної безпеки і внутрішніх справ хліб даром не їдять. І можливо, Довгий зовсім не нервував. Можливо, взяли його чисто й професіонально наші хлопці тільки тому, що виявилися досвідченішими, розумнішими…
Гаразд, не будемо відволікатися.
Погожева, припустимо, залишається без зв'язку. Правильніше, в неї є зв'язок, аварійний, запасний, через якогось Японця, якого центр не підпорядкував їй. Японець не радист. І не диверсант. Він збирає інформацію. Японцем може виявитися старий, давно вкорінений агент.
Старий, давно вкорінений…
Про безпеку Тетяни Чирков подбав. У читальному залі, заглибившись у читання газет або журналів, постійно сидів хтось з оперативних співробітників. Пости були виставлені й біля будинку, де жила Дорофєєва. По дорозі від місця роботи її, зрозуміло, непомітно повинні були супроводжувати призначені Чирковим люди.
Він прийшов до неї в бібліотеку, вибравши момент, коли там не було сторонніх. Вона дивилася на нього спокійно, без радості і без смутку. Наче ніколи не була його дружиною. Наче вони не кохали одне одного, не були разом щасливі.
Він попросив її пройти з ним за стелажі. І, заслонові книгами й полицями, вони стояли наче в довгому, високому ящику. За багато років він уперше дуже близько бачив її обличчя. І зрозумів, що шкіра в неї не така гладка й свіжа, як була. Й погляд інший — позбавлений самовпевненості.
Ясно, вона не могла знати, з якою метою привів її за стелажі Чирков. Звичайно, могла здогадуватися. Але могла надіятися на інше, краще, бо надіятися нікому не заборонено.
Простягти папірець з номерами телефонів, він попередив:
— Якщо прийдуть з паролем, подзвони по будь-якому з цих телефонів. Запитай: «Ви замовляли «Минуле і думи»?» Почуєш у відповідь: «Тиждень тому». Тоді скажеш: «Книга надійшла».
— Добре, — жалібно відповіла Тетяна.
— Тобі страшно?
— Нічого. Тільки… Якийсь тип уже цілу годину сидить у читальному залі.
— Це наша людина. Не бійся.
— Роксана знайшли?
— Ще ні.
— Вони його вбили.
— Або він дезертирував. Пожалів, що тобі довіривсь, і втік.