— Ні. Вони вбили його.
Тетяна говорить переконливо, наче сама бачила злочин, але Чирков розуміє, що вона нічого не бачила, що це страх. Звичайний страх.
Тепер він не відчував у душі злості на Тетяну. Й сама вона вся — звичайна, рядова. Кохання до неї в нього більше не було. Він навіть не дуже засуджував її, вважаючи, що жінка такої рідкої краси навряд чи призначена одному чоловікові, рядовому, звичайному. Може, природа, створюючи Тетяну, орієнтувалася на Александра Македонського або Наполеона.
— Як ти живеш? — запитала вона.
— Війна.
— Скоро закінчиться?
— Доживеш, не постарієш…
— Ти коли-небудь згадуєш про мене?
— У мене рідко буває вільний час.
— Зате я тону в ньому.
— Кожному своє. Не забудь про «Минуле і думи».
— На пам'ять не скаржуся.
«Так, життя добряче пообтерло Тетяну», — думав Чирков, ідучи вулицями міста, що занурювалося в сутінки.
Біля штабу Чиркову зустрівся командир комендантського взводу, доповів:
— Товаришу капітан, труп Роксана знайдено. Тільки не біля кар'єру, де ми шукали його вдень, а в дворі під аркою, у водопровідному люці.
Руки в командира комендантського взводу були брудні й іржаві. А обличчя — синє, наче він замерз.
Ійського кін
ких королів
Вечір опускався теплий, місячний. Дерева шелестіли листям, вітер був ласкавий, обережний. Він не торкався землі, а линув над нею, як птиця. І птиці раділи йому. Співали на різні голоси: дзвінкі, глухі, пискляві. Пташиний щебет заповнював усе небо, до самих зірок. І місяць висів над горою. Жовте світло гойдалося в морі, тремтіло на молодому листі, свинцем застигало в руїнах. Руїни, як і раніше, пахли горілим і побитою відволоженою. штукатуркою. Але ще вони пахли травою. І від цього теплішало на серці.
Промені прожекторів, що піднялися над містом з вершин ближніх гір, прийняли на себе небо. Й зорі примружились, зробилися менші.
Чирков сказав:
— Чи знав Роксан що-небудь про Японця? І хто його зарізав? Невже жінка?
— У розвідшколах і жінок навчають багато дечого, — відповів Каїров.
— Це так. От якби нам вдалося взяти Погожеву живою!
— Вона могла не знати, хто такий Японець. І Сизов міг не знати. Тут є ще один момент. На мій погляд, перспективний. Смерть Сизова, зникнення Погожевої могли залишити Японця самотнім…
— Якщо так, він заляже, — сказав Чирков.
— Він так і зробив би, але… перегінний завод. Вони тиснуть на цей завод. Довгий мав завдання туди вкорінитися. Погожеву затримали біля прохідної заводу, в записці Японця Кларі теж є нагадування про цей завод. І дуже ясне: «Ніколи раніше диверсіями не займався». Я впевнений, центр буде тиснути на Японця. Мабуть, йому надішлють помічників. Диверсантів-професіоналів. Він повинен буде підготуватися до їхньої зустрічі. Забезпечити надійним дахом і так далі. Отут він може вийти на Тетяну. Й у мене передчуття, що це станеться.
— Передчуття до справи не підшиєш, — скептично зауважив Чирков.
— Ми люди різних поколінь, капітане. Може, тобі й забавно, але я вірю в могутню силу передчуттів. Я вірив би й у сни, та вони мені ніколи не сняться…
— Щаслива ви людина.
— Хтозна. Думаю, сни допомагали б мені. Щодо передчуттів. Наша старенька земля була свідком багатьох випадків, коли передчуття збувались, як вирок.
— Охоче вірю. Але вважаю, що це не дуже надійна зброя проти абверу.
— Проти абверу не можна гребувати жодною зброєю. Тому, капітане, я розгадав таємницю «ійського кін ких королів». Ви пам'ятаєте, в Будинку офіцерів демонструвався англійський фільм «Перемога в пустелі»? А в місті тим часом сутужно з папером. Школярі пишуть на газетах. І мені не давало спокою, що я десь раніше бачив шрифт з записки Погожевої. Тоді я згадав про плакат. Поспішив до начальника Будинку офіцерів. На щастя, плакати відразу не знищують, їх використовують двічі. З одного й другого боку. А тут хтось одірвав нижню частину плаката. Це було зроблено після того, як плакат зняли. Як бачиш, Єгоре Матвійовичу, «ійського» потрібно читати «Армійського», «Кін» — «кінофотовідділу», «ких» — «Британських», «королів» — «королівських»… Тепер питання.
— Хто міг це зробити?
— За логікою, насамперед співробітник Будинку офіцерів. Я попросив особові справи всіх штатних працівників.
— Жінок можна відсікти, — сказав Чирков. — Японець — кличка чоловіка.
— Свята наївність, — усміхнувся Каїров. — У практиці розвідок не так уже мало випадків, коли чоловічими кличками наділяли жінок і навпаки.