— У дім Дорофєєвої можна потрапити через дах…
— Але якщо хтось прийде за валізою… — почав Чирков.
Каїров перебив:
— Він найімовірніше відкриє її у квартирі. Побачить замість вибухівки цеглини й постарається швидко й непомітно зникнути.
… Тетяна здригнулася. Телефон дзвонив вимогливо, тривожно. Вона видихнула в трубку:
— Слухаю.
— Тетяно Іванівно! — Голос чоловіка, що назвав пароль.
— Я вас слухаю!
— Ви отримали валізу?
— Так.
— Де вона?
— У мене на квартирі.
— Гаразд. Нехай полежить до завтра.
— Мені все одно, — роздратовано відповіла Тетяна.
— Ви чимсь схвильовані?
— Вам здалося.
— Сподіваюся, що це так…
… Надвечір випогодилося. Вітер ущух. Пухнасті білі хмари, що прийшли на зміну сірим, висіли нерухомо. Небо між ними було не яскраво-голубе, а димчасте. Й сонце, що скотилось за гори, підсвічувало рожево й ніжно.
Каїров залишив машину за квартал до будинку Тетяни. Сказав водієві, щоб не від'їжджав, дочекався його повернення.
— Якщо я не повернуся через годину, дзвони Чиркову. Нехай він прибуде на квартиру Дорофєєвої.
… Жінка котила дитину у візочку, що був дуже гарний, довоєнний, старанно збережений. Блідо-зелений, з білими колесами і блискучою нікельованою ручкою. Каїров став осторонь, пропускаючи жінку та її дитину. Дитина лежала мовчки. Й очі на її обличчі здавалися величезними.
Чоловік уставляв шибки. Почорніла, з дірками від цвяхів, фанера валялася прямо на тротуарі. Але шибки були не цілі, а колоті…
Біля під'їзду на маленькій лавочці сиділо дві бабусі й дівчинка-школярка. Бабусі витирали сльози, швидше радісні, ніж сумні, а дівчинка читала вголос листа.
— … А фашистів ми ненавидимо люто. І б'ємо їх од усієї душі. В нас є знаменитий снайпер…
Назустріч ішла група жінок. У всіх через плече — протигази.
Знайома арка. Каїров пересік подвір'я. Біля бомбосховища, як і минулого разу, бавилися діти. Репродуктор на стовпі наповнював двір російською народною музикою.
Каїров піднявся на другий поверх. Ключами (Тетяна дозволила зробити другі ключі для потреб співробітників Каїрова) відкрив квартиру.
Напівтемрява. Тиша. Й звичайно ж, задушливо. Каїров ступив до вікна. Встиг повернути шпінгалет, як раптом почув за спиною голос:
— Руки вгору, полковнику. Швидше, швидше! Або я стріляю.
Ніколи ще Каїрову не доводилося підіймати рук. Так, заняття не з приємних.
— Можете повернутися.
В отворі відчинених дверей, що вели в суміжну кімнату, стояв адміністратор готелю Сованков.
— Довго ми вас шукали, Японцю, — сказав Каїров і опустив руки.
— Руки, руки… — Пістолет Сованкова не тремтів.
— Поклади пістолет на стіл, — сказав Каїров. — І можеш поки посидіти на дивані.
— Якщо ви зробите хоч крок, полковнику, я вистрелю.
— Навіщо?
— Мені втрачати нічого.
— З подібними висновками шкідливо поспішати.
— Не рухайтеся!
Але Каїров спокійно наближався до Сованкова. Кроки були довгі, наче сама вічність. Або, може, час зупинився раптом, несподівано, наперекір усім законам фізики. Сованков чомусь пригадав свою матір. Молода, гарна, в червоному ситцевому сарафані, вона стояла біля криниці й засмаглими руками крутила дерев'яний барабан, на який намотувалася мокра прядив'яна мотузка.
Це було незбагненно. Каїров наближався. Пітніла долоня, пітніли пальці, що стискували пістолет. Але краплина поту тремтіла в матері над переніссям, і степове небо синіло за її головою. Вода хлюпала у відрі, коли воно, холодне й темне, з'явилося між зіпрілих колод цямрини. Потім мати спритно зняла відро з гачка. Вода ще і ще перекотилася через край, хлюпнула в жовту пилюку й запахла запаморочливою прохолодою.
Палець ліг на курок. Але солодко здавалося, що в руці не пістолет, а гнучка лозина, з якою добре бігти попереду матері й збивати реп'яхи біля стежинки, замахуючись нею, наче шаблею. Курява у верхів'ях Дону м'яка, тепла, якщо, звичайно, літо, й світить сонце, й нема дощу. Коли ж ллє дощ, тоді порох стає грязюкою, суцільною грязюкою, з якої не завжди здатен вибратися кінь з возом. У такі дні гарно сидіти біля вікна й дивитися за мокрий тин, на мокру вулицю, де в широкій калюжі плавають качки. Вони чомусь не мокрі й почуваються в дощову погоду дуже добре. Мати, витираючи ганчіркою запотілі шибки, було, говорила:
— Людина повинна бути як качка. Така ж чиста. Й щоб жоден бруд до неї не прилипав.
Очі в матері великі, здивовані, — в селі такі називали коров'ячими, — ставали тоді сумними. Й уся вона здавалася ображеною і не дуже молодою. А ще вона любила співати пісню про тонку горобину, яка не може перебратися до дуба. Старанно виводила її і навіть витирала хусточкою сльози. Батько зо зла стукав по столу кулаком, утомлено говорив: