— Кінчай вити!
Батько був бородатий, од нього завжди пахло конем і кожухом.
Каїров вийняв з кишені портсигар.
Усміхнувся Сованков. Згадав, уперше курив з хлопчаками в ярузі, біля старого вітряка, на якому, може, вже піввіку ніхто не молов борошна. Курили листя вишні, підсушене на сонці. Дим не те що був противний, але голова від нього не крутилася, хоча хлопчаки обіцяли це твердо. Навпаки, було відчуття порожнечі і холодної слабості. А трава була зелена. І були бабки, й цвіркуни, й птахи, й усе інше, що можна побачити в погожий літній день.
Сованков глянув у вікно. Сутеніло. Й сонце, повністю рожеве, занурилося в море якраз наполовину. Сованкову раптом стало страшно, наче він злякався за сонце. Виникло відчуття порожнечі й холодної слабкості, як тоді в ярузі, за старим млином.
Каїров сказав якось надто байдуже:
— Покладіть зброю.
І Сованков зрозумів: будинок оточений. І не тільки будинок, але всі входи й виходи. Й ще зрозумів: життя і смерть полковника Каїрова не належать йому, Сованкову, як і сам він зараз не належить собі.
Без надії, про всяк випадок, він сказав:
— Стійте. Ви робите останній крок.
— Не будь дурнем, Японцю. На той світ ніхто й ніколи не запізнювався.
— Що ви мені пропонуєте? — запитав Сованков і відчув, як пересохло в горлі.
— Окрім кулі в лоб, може бути ще одна тільки пропозиція! — жорстко й сухо сказав Каїров. — Працювати на нас!
— Який сенс?
— Це вже інша розмова. Давай пістолет, Японцю. І сідай на диван.
— На диван я сяду, але пістолет не віддам.
— Тоді заховай його до дідька! Не будь дитиною. Весь будинок оточений.
Сованков заховав руку з пістолетом у кишеню плаща. Боком пройшов до дивана. Каїров опустився на стілець. Сказав:
— Запитуєш про сенс. Сенс вірний — зберегти собі життя.
— Як ви мене знайшли?
— Прочитав вашу особову справу. Ви — учасник російсько-японської війни. Й повинен зауважити, що кличку вам дібрано невдало. В мене виникли деякі підозри. Ну а після дзвінка до Дорофєєвої я вирішив установити за вами нагляд. До того ж я знав, що диверсія для вас справа нова. Досвіду ви не маєте. Й ваша прозора хитрість була розрахована на Тетяну. Ми не сумнівалися, що ви не станете ждати до завтра й візьмете вибухівку сьогодні.
— Просто.
— Правильно. Думка гранично проста. І я вирішив її перевірити.
— Ваші умови?
— У деталях обговоримо пізніше. А в загальних рисах — робота під нашим керівництвом. Зрозуміло, без обману. Якщо німці вас не пристукнуть, отже, житимете. Закінчиться війна. Закони стануть менш суворі.
— Все одно мені дадуть великий строк.
— А що робити?
— Вам — я не знаю. А мені — пустити собі кулю в лоб.
— Красива фраза.
— Фраза, може, й красива. Тільки ось набридло все, остогидло. Все життя, мов прокажений, од людей ховався, під страхом жив.
— Коли завербували?
— Давно. В Японії. В дев'ятсот п'ятому, я в полон потрапив…
— Старанно прихований біографічний факт.
— Веліли.
— Японці?
— Німці.
— Гаразд, ударимось до спогадів в іншому місці. А тепер лише скажіть, хто дозволив вийти на контакт з Дорофєєвою. Зважаючи на все, вас оберігали старанно.
— Такий наказ центру. Коли я повідомив, що Клара не відгукується, вони заборонили мені користуватися поштовою скринькою.
— Де вона?
— У будинку п'ять на вулиці Фрунзе.
— Ведіть далі.
— Звеліли підшукати людину з нафтоперегінного заводу. Вони давно просили це зробити. І я запропонував їм одну. В довоєнні роки крав цей чоловік. Кличка в нього була Ніздря. І шрам через обличчя.
— Знаю, — відповів Каїров. — Під час перебування начальником міліції доводилося зіштовхуватись.
— Учора вони схвалили його кандидатуру й дозволили мати справу з Дорофєєвою.
— Де радіостанція?
— У мене в голубнику.
Каїров підвівся:
— Досить, поговорили. Давай зброю. І ходімо.
Сованков підвівся з дивана, поклав пістолет на стіл.
— Більше нема?
— Обшукайте. — Голос байдужий.
— Ходімо. — Каїров заховав пістолет Сованкова в кишеню.
Очі звикли до напівтемряви, Каїров, розглядаючи Сованкова, бачив, що перед ним стара, втомлена людина. Хода невпевнена, спина згорблена.