— У цій валізі передавач. Я проживу у вас двадцять днів, двадцять днів навчатиму працювати на ключі. Потім ви заховаєте передавач. Дуже надійно. Й ждатимете сигналу. — Й ще сказав: — Ви працювали в'яло. Думаю, доблесний наступ наших військ додасть вам енергії, товаришу Сованков.
Слово «товариш» він промовив іронічно й навіть трішки презирливо. Сованкову стало кривдно, й дуже паскудно зробилося на душі. Й захотілося дати по пиці радисту, по гладко поголеній, молодій. І він зробив це з задоволенням. Радист перевернувся разом з стільцем. Урізався в тумбочку трельяжа. Центральне, велике дзеркало вилетіло з розсохлої рамки й упало на голову радистові, розбившись на друзки.
— Шмаркач! — сказав Сованков. — Я в розвідці з дев'ятсот п'ятого року.
Тільки хвилину він вірив у те, що має право так сказати. Й вимовляв слова зло й гордо. Й цього виявилося досить, щоб жовторотий радист звідти, з-за кордону, визнав у ньому силу. Й, потираючи забиту спину, шанобливо сказав:
— Винен, пане Сованков. Винен…
Освоївши роботу на рації і випровадивши радиста, Сованков обладнав схованку у голубнику, під гніздами.
Скупі газетні повідомлення і суворий голос московського радиста говорили про те, що німці просуваються. Сованков слухав радіо, й подих перехоплювало від здивування: швидко наступали німці, швидко… Тепер він був зацікавлений, щоб війна закінчилася швидше й неодмінно перемогою армії Гітлера.
Куди ж бігти?
Пляма була рухлива, світла, непрозора. Вона збільшувалась, загрожуючи заповнити простір, неосяжний і темний, немов всесвіт. Віяло холодом, вологістю, гнилизною.
Як пара, пляма раптом почала танути, й Каїров розрізнив обличчя старої жінки, яка раптом усміхнулася беззубим ротом і сказала:
— Відродився, милий…
Каїров побачив, що він лежить упоперек передпокою. Почув голос Сованкова:
— Ми не перенесли вас у кімнату. Я думав, це інфаркт. Під час інфаркту не можна турбувати…
— Дайте мені руку, — сказав Каїров.
Сованков не примусив себе просити двічі. Коли Каїров підвівся, старенька сусідка сказала:
— Водички випив би, рідний…
— Ні, нічого… Спасибі, — відповів Каїров. Він був іще слабий, але свідомість працювала нормально, й дихання теж налагодилося. — Ходімо, — сказав він Сованкову, пропускаючи його вперед.
— А двері? — здивувалася бабуся. — Забули замкнути двері.
— Так… Замкніть, будь ласка. — Каїров кинув ключі.
Сованков зупинився.
— Ти розсудлива людина, — сказав Каїров.
— Я стара й бита людина… Тільки й усього. Дивуєтесь, чому не втік?
— Ні.
— І я так думаю… Куди ж мені тікати? Назустріч кулі?
Старенька повернула ключі. Сованков сказав:
— Я кликав ваших хлопців, але вони чомусь не відгукувалися.
— Дисципліна, — відповів Каїров.
Спускаючись східцями, він дихав глибоко й спокійно. Й тіло було легке й слухняне. Думати про те, що сталося в передпокої, не хотілося. Каїров міг себе змусити не думати про щось. Це вміння було особистим щастям полковника. Проте далося воно не зразу, ні…
У 1921 році, направлений у Фергану на боротьбу з бандою Муетдінбека, старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту Каїров уперше зіштовхнувся з такою мірою людської жорстокості, про яку не міг і підозрювати.
13 травня 1921 року на Куршабо-Ошській дорозі Муетдін Усман Алієв здійснив напад на продовольчий транспорт, що рухався в місто Ош. Десь у давніх архівах, у пожовклих папках, досі зберігається акт обстеження місця події, складений Каїровим.
«Згідно з отриманими даними транспорт супроводжувався червоноармійцями й продармійцями, яких було близько 40 чоловік. При транспорті перебували громадяни, серед яких були жінки й діти; були як росіяни, так і мусульмани. Віз транспорт пшеницю — 1700 пудів, мануфактуру — 6000 аршинів та інші товари. Муетдін з своєю бандою, напавши на транспорт, майже всю охорону й громадян, які були при ній, знищив, усе майно пограбував. Нападом керував сам і виявив особливу жорстокість. Так, червоноармійці спалювалися на багатті й піддавалися катуванню; діти розрубувалися шашкою і розбивалися об колеса гарб, а деяких розривали на частини, влаштовуючи з ними гру «в скачки», тобто один джигіт брав за ногу дитину, інший за другу й починали на і конях скакати врізнобіч, від чого дитина розривалася; жінки розрубувалися шашкою, в них одрізали груди, а у вагітних розпорювали живіт, плід викидали й розрубували»[13]
Три доби Каїров не міг заплющити очей, три доби не міг приторкнутися до їжі. На четверту він твердо зрозумів: або треба змінювати професію, або виробити в собі якості характеру, необхідні для боротьби зі всілякою сволотою, якою б жорстокою і мерзенною вона не була.