Ми зупиняємося біля старих східців, що піднімаються на широку терасу.
Біля порога переступає з ноги на ногу вартовий. Молодий, рожевощокий. Ніс ґудзиком, очі мілкі.
Тонкогубий каже:
— Ми до капітана Долинського.
Вартовий нічого не відповідає. Байдуже поводить підборіддям, наче кінь, що відмахується од мух. Мовляв, проходьте.
Поминувши терасу, опиняємось у тісному напівтемному передпокої. Запахи тютюну й перегару — як у трактирі. Навіть гас перебивають.
Троє дверей. Тонкогубий стукає у середні, відчиняє:
— Дозвольте, пане капітан?
У кімнаті біля столу, заваленого папками, рудобородий чоловік у цивільному. Йому вже десь за сорок. Волосся наполовину сиве. Обличчя бліде. Голова перев'язана бинтом. Ніс загострений. Він дивиться на мене не пильно, а напружено, наче між нами туман. Може, голова в нього тріщить. А може, взагалі має таку підлу манеру дивитися на людей.
— Це він, — коротко видихує тонкогубий.
Капітан Долинський мовчить. Потім опускав очі, перебирає папки. Здається, безцільно.
— Дозвольте зробити заяву, пане капітан, — голосно кажу я. — Людина, що мене затримала, — більшовицький агент. Я бачив його сьогодні у партизанському загоні.
— Хто ви? — Долинський знову дивиться на мене, цього разу, здається, туману між нами немає.
— Поручик Корягін. Офіцер зв'язку кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.
— Документи?
— Я втік із партизанської тюрми. Документи у мене відібрали партизани.
— Він казав, що посланий у розвідку штабом дев'ятої армії червоних, — сказав тонкогубий.
— Це правда? — спитав капітан.
— А що інше я міг їм сказати?
Долинський поморщився, потер пальцями скроню:
— Закрийте поручика в комірчину. Я допитаю його пізніше.
Наказ виконали.
Я сиджу в квадратній чотирьохметровій комірчині, двері якої виходять на терасу. Але маленький душник виглядає якраз у коридор. Водночас він служить і вікном. Слабе мерехтливе світло проникає крізь нього. А мої очі вже звикли до темряви. І я добре розрізняю порожні полиці, табуретку. На душнику, зрозуміло, немає скла і ґрат також немає. Але він дуже малий. Навіть голова моя крізь нього не пролізе.
Вартового біля комірчини не поставили. Вартовий ходить перед терасою. Але двері міцні. Їх без шуму не виламаєш.
Задуха.
А гасом несе від шинелі — аж нудить. Я стягую її з себе, кидаю на долівку. Але запах гасу не зникає. Навпаки, дужчає. І тоді в мене виникає бажання попрощатися з шинелею остаточно. Я з надією дивлюся на душник…
За стіною у коридорі тиша. Може, офіцерня спить по обіді. Спить, похрапуючи і прицмокуючи.
Згорнувши шинель у такенну довгу і гнучку ковбасу, я підсунув до стіни табуретку. Заліз на неї. І почав неквапно просовувати шинель крізь душник. Тепер усе залежить од випадку: пройде чи не пройде хтось із білогвардійців коридором.
А поки що була тиша. Коли шинель майже повністю зникла за стіною і в душнику стирчала лише її пола, схожа на великий гніт, я чиркнув запальничкою. І підніс до шинелі жовтий нігтик полум'я. Гас спочатку спалахнув рудим і яскравим вогником, потім закучерявився кіптявою. Я зістрибнув на долівку, підняв табуретку. І її ніжкою остаточно виштовхнув шинель за стіну.
Залишилося чекати. При падінні вогонь міг згаснути, але міг розгорітися ще дужче.
Незабаром клубки диму повалили в душник.
Добре. Все йде добре! Ще трохи…
А ось уже хтось кричить:
— Горимо!
Загрюкали двері, задзеленчало скло. Зрозуміло. Горів увесь коридор. І панам, щоб вибратися з будинку, довелося користуватися вікнами.
Плечем навалююся на двері. Міцно стоять, кляті! Поштовх. Іще раз… Тріщить наличник. Двері відчиняються…
Товстопикий фельдфебель з відром гукає мені:
— Відійдіть, ваше благородіє!
У дворі натовп роззяв із цивільних. Я збігаю з тераси, волаю на все горло:
— Пісок! Давайте пісок! Не то рвоне так…
Народ шарахається. Мені легко вдається затертися у натовпі.
9. Згорихата (продовження записок Кравця)
Синява, що застеляє місто, ступає навшпиньки. Вона крадеться по гілках, вулицях, дахах. Тулиться до парканів. Гусне під ними. І вулиці звужуються. Худнуть.
Раніше я ніколи не помічав, як настає вечір. Не було часу приглядатися до красот природи. Навіть не підозрював, як земля неохоче розлучається із світлом. Намагається зволікати, наче закохана.