А мені це на руку. Я сиджу між бочками (тут якийсь склад бочкотари) і при боязкому західному світлі бачу вулицю Святославську. Вона й насправді коротка. Чотири будинки — з одного боку, чотири — з іншого. І під горою оцей напівпокинутий склад.
Будинок вісім — навпроти складу, трохи ліворуч. Мені здається, що Микола Згорихата не повторить моїх помилок і не піде через центр міста. На аеродромі товариш Каїров казав, що Микола вже якось побував у Туапсе. Отже, найімовірніше, він пробиратиметься на Святославську тихими гірськими вуличками. Подалі від контррозвідки і комендантських патрулів.
Він повинен прийти сьогодні увечері. Якщо, звичайно, нічого не станеться…
Ось і вечір. Добре, що місячний. Повний місяць, ясний. Пишається над горою, наче вигукнути хоче: «Дивіться! Милуйтеся!»
Будинок номер вісім виглядає на місячному світлі багатозначно і утаємничено, як замок. Він двоповерховий, зі шпичастим дахом, не ховається у глибині саду, як більшість інших будинків. Він стоїть зовсім близько, біля огорожі з рідкого, невисокого штахетника. На вулицю виходять четверо вікон. Усі темні. Крім одного на другому поверсі. Там блимає вогник. Але вікно завішене щільною шторою.
Біля сусіднього будинку на лаві сидить троє чоловіків. І ще жінка, закутана в хустку. Один із чоловіків грає на гармошці. З великою майстерністю і задушевно.
Прохожі з'являються на вулиці дуже рідко. Нічого дивного. Святославська вулиця, що б там не було, сама околиця.
Роса охолоджує порожні бочки, суху землю і мою непокриту голову. Продираючись крізь натовп, я загубив кашкета. Не біда. Надворі весна. І Чорне море поряд. Хоча, чесно кажучи, вечори все-таки тут прохолодні.
У мене пересохло в горлі. Давно хочеться пити. А до криниці метрів сорок. У кінці вулиці. Але я не можу більше ризикувати, діставшись з такими труднощами до мсти. А може, ніякого ризику в цьому немає. Не маю досвіду роботи в тилу ворога. І допускаю одну помилку за другою. Досить помилок! Люди протягом кількох діб, трапляється, не п'ють і не помирають. Терпіння — кращий друг розвідника. Це моє власне відкриття, не вичитане, не почуте. Правильне воно чи ні? «Правильне» — від слова «право».
Чи мав я право втікати сам, наражаючи Сергія Сорокіна на смертельну небезпеку?
Якщо міркувати по-простому, то ми зобов'язані стояти один за одного, як у кулачній бійці. Сам погибай, а товариша виручай. Утікати — так разом, під кулі йти — теж разом. Це і е братерство. Це і є пліч-о-пліч.
Але з другого боку… Я тепер не я. Не Димка Кравець — червоноармієць другого відділення першого взводу третьої роти. А розвідник. І взяв мене товариш Каїров до себе не за гарні очі, а за партійною рекомендацією. І я зобов'язаний виправдати довір'я. А війна — вона жорстока. Вона без жертв, без ризику, без мужності не буває. І тут уже як кому пощастить.
Заспокоюю я себе такими роздумами… Раптом бачу, біля криниці людина похитується. Схоже, напідпитку. А мені води хочеться. Важко передати як. І стежу я за цією людиною, наче в цирку за клоуном. І помічаю… Ні, бути не може! Микола Згорихата у розвідці — і раптом п'яний! А якщо він прикидається? П'яний напевно не викличе підозр у військового патруля. І у контррозвідки.
А можливо, мені ввижається? Придумав собі. І ось якийсь гультіпака привиджується Згорихатою.
Бочка за моєю спиною похитнулася. Отже, наліг на неї щосили. А п'яний обертається. І місяць йому в обличчя. Ну, будь-що-будь!
Засидів я ноги. Поколює в литках, коли йду до криниці. Але тепер уже не сумніваюся, що переді мною Згорихата. У стьобаній ватянці. М'якій кепці.
— Ти мене пізнаєш, Миколо? Це я, Кравець.
— Із поручиком Кравцем не знайомий.
— Нализався, чортяко! Голову тобі відірвати мало. Я собі усі жили вимотав, щоб зустріти тебе тут.
— Говори спокійно, — просить Згорихата і тихо стогне.
— Я від товариша Каїрова. Він послав попередити тебе, що явка на Святославській, вісім, провалена. Нею користуватися не можна. Але твоє завдання залишається в силі. Ходімо мерщій звідси.
Обнімаю його за плечі. Цього разу він стогне голосно:
— Поранили мене, Кравець. Прострелили ліве плече. Здається, ключиця перебита.
— Діла… — розгублено вимовляю я.
Неквапно йдемо до моєї схованки. Я підтримую Миколу за здоровий лікоть. Але все одно на кожному кроці обличчя його кривиться від болю.
— За бочками, у небезпеці, й обміркуємо, що робити. Я тут уже годин шість відсиджуюся.
Допомагаю Миколі опуститися на покриту росою землю. Він притуляється здоровим, правим плечем до бочки. Каже: