— Мій постоялець — лікар, — каже Клавдія Іванівна.
— Він удома?
— Думаю, що так.
— Ходімо, — вирішує Матвій.
— А можна йому довіритися? — запитую я. — Не видасть?
— Не дозволимо, — відповідає Матвій і дістає з кишені револьвер. — До речі, у вас є зброя?
— Ні, — признаюся я.
— Візьміть. Знадобиться.
Стиснувши рукоять здоровенного револьвера, я не просто відчув себе певніше — мене покинуло, якщо можна так висловитися, почуття неповної довіри до цих людей, що зустрілися нам.
— Належить обминути небезпечний район. Будемо йти так: ми четверо попереду, Клава й Кравець позаду. Йдіть повільно, під ручку. Воркуйте про що-небудь. У разі небезпеки Семен заграє на гармонії…
Ми майже одного зросту? Ні. Це зачіска у неї висока. А плечима вона нижче за мене. І парфумів, чую, не пожаліла.
— Кравець, зігніть руку в лікті. Я сама візьму вас. Так буде зручніше.
Я згинаю руку, але, виявляється, не ту. Треба ліву, а я зігнув праву.
Ніжні у неї пальці. Цікаво, в усіх жінок отакі ніжні, теплі руки?
— Так справа не піде, Кравець! — примхливо промовляє вона і додає повчально: — Можна подумати, що ви ніколи не гуляли з дівчиною.
— Мила Клавдіє Іванівно, це було так давно, що я уже все забув.
Несподівано попереду пролунав постріл. Хтось страшно і голосно закричав «Тримай!». Вулицею назустріч нам, наздоганяючи свої тіні, бігли люди.
Поспішно заграла гармонія. Я бачив, наші хлопці подалися ліворуч, поступаючись комусь дорогою. Клавдія Іванівна потягла мене до огорожі. І обнявши за плечі, притулилася щокою до щоки. Вимогливо прошепотіла:
— Не стійте як стовп. Обніміть мене.
Це було сказано до речі: повз нас пробіг козак з клунком за спиною. Його переслідували два офіцери-піхотинці. Один із них був капітаном, погонів іншого я не розгледів. Офіцери на ходу стріляли з пістолетів. Біля нас капітан зупинився, прицілився. І козак упав на землю…
Той, другий, підібрав клунок, вистрелив у лежачого. Потім він підійшов до капітана, кивком указав у наш бік. Капітан був п'яний. Від нього тхнуло горілкою. Наблизившись до огорожі, він утупився в нас.
Клавдія Іванівна, як і раніше, обнімала мене. Я опустив руку в кишеню, де лежав револьвер. Але мені ще треба було дістати зброю, а мій противник тримав її в руці. Нарешті старанно і з зусиллям промовляючи слова, як це роблять добряче напідпитку люди, капітан запитав:
— Ви зараз що-небудь бачили, поручику?
— Ні. Не бачив нічого.
— А де ваш кашкет?
— Я загубив його, пане капітан.
— Візьміть мій, — з щедрістю п'яного запропонував він.
— Не можу дозволити таку вільність.
— «Вільність!» — передражнив капітан. — Дуже не захоплюйтеся, поручику, в цьому позаштатному місті лютує трипер! — Він хтиво хихикнув і нетвердо повернувся кругом.
Вони пішли.
Ми полегшено зітхнули. Тепер не було потреби обнімати одне одного за плечі. І Клавдія Іванівна відсторонилася од мене.
— Побігли, — запропонував я.
— Страшно? — запитала вона.
— Моторошно.
— Мені також. Але бігти не можна. Ходімо швидким кроком.
Вона мислила спокійно і послідовно, ця загадкова дівчина, яку я кілька годин тому безжально вдарив кришкою од корзини. Чи не дуже? Я запитав про це. Вона відповіла:
— Ні. І ваше щастя, що я остовпіла.
— Смішно. Я щасливий.
Тепер, коли ми йшли швидко, їй незручно було тримати мене під руку. І ми просто ступали поруч. Враз я зрозумів, що соромлюся цієї дівчини. Хвилююся в її присутності…
Постаті наших друзів бовваніли попереду. Хлопці йшли, обнявшись і похитуючись. І, звичайно, їх легко було сприйняти за підпилу компанію. Клавдія Іванівна зойкнула:
— Господи, хоч би мій лікар був удома.
Не думаю, що там, на небесах, почули її прохання, але ще з вулиці ми побачили освітлене вікно. Плеснувши у долоні, Клавдія Іванівна радісно, немов маленька дівчинка, вигукнула:
— Нам пощастило!
Я не сумнівався, що ми знову прийшли до того самого будинку, куди вдень я приніс на собі гранати, прикриті порцеляною.
Але саду я не пізнавав. Це був сад у місячному сяйві. Здавалося, на деревах замість звичайних яблук та груш тут ростуть маленькі місяці.
Семен, той, із гармонією, лишився біля хвіртки:
— Ви проходьте. А мені Матвій звелів доглядати за вулицею.
Клавдія Іванівна випередила усіх. У неї ключі.
Рипнули дошки. А кроки стали глухішими — у передпокої доріжка. Пляма світла впала перед ґанком, ніби хто викинув оберемок жовтої соломи: витирайте ноги.