Застогнав Згорихата. Очевидно, немає у нього сил іти на східці. Взяли Миколу ми утрьох — під коліна, за пояс, я голову підтримував — та й унесли в дім, у ту кімнату, де рояль. Поклали на диван.
Під стелею люстра кришталем виблискує. Рояль, аристократ, у кутку причаївся, поглядає в наш бік спідлоба. А Згорихата підгорнув під себе ковдру, важко дихає. Треба, отже, з лікарем поспішати. Вибігаю на терасу. А двері до сусідньої кімнати наполовину скляні. Світло у кімнаті яскраво горить. І бачу там… капітана Долинського.
10. Руйнування і творення
Долинського не дуже розстроїла, не дуже налякала пожежа у власній резиденції. Безвідповідальність і розпущеність багатьох нижчих, а часом і високопоставлених чинів нерідко призводили і до ще згубніших наслідків, ніж короткочасна паніка і вісім метрів згорілих шпалер. Причиною подібних бід було, зрозуміло, не надмірне захоплення самогоном і місцевими кавказькими винами, не лінощі і зневага до елементарних правил людського співжиття, а катастрофічно явне падіння воїнського духу.
Воїнський дух та його магічний вплив на боєздатність армії з давніх-давен були предметом розмов великих умів і фахівців у галузі воєнного мистецтва. Не тільки з особистої зацікавленості, але й завдяки службовій необхідності капітанові Долинському довелося прочитати чимало праць на цю тему. Та ба, жодне читання статей і трактатів, жодні найгарячіші дискусії неспроможні замінити безпосередній контакт з реальним життям. Наперекір численним твердженням, падіння воїнського духу починалося не від побоювання смерті, не від небажання воювати, що було б одразу очевидним, а тому і припиненим. Ні, падіння воїнського духу починалося непомітно, поступово, зі страшної спустошеності, з втрати елементарних людських якостей, на перший погляд, досить далеких од здатності вести воєнні дії.
Багаття, що згасає, полишає тепло і світло. Люди в шинелях теж були схожими на такі багаття. Їх полишали тепло батьківських, родинних почуттів, світло любові до матері й жінки. Вони були здатні тільки руйнувати. Але боротьба в ім'я цього не має сенсу. Це було зрозуміло, це було очевидно. Але очевидно було й інше: життя на землі можливе лише в тому разі, якщо в боротьбі категорій руйнування і творення гору отримує останнє.
Капітан Долинський навіть під тортурами не став би стверджувати, що багнети червоних несуть Росії творення, але і будь-якому своєму начальникові, нехай найвищому, він не побоявся б сказати: навесні двадцятого року білі армії уособлювали винятково сили руйнування, сили пітьми, а не світла.
Капітан працював у контррозвідці. І знав дуже багато…
Долинський не був релігійною людиною. Він вірив і не вірив у бога. Але глибоко вірив у долю, у визначення вищих сил. Ніщо не взялося із порожнечі, ніщо не виникає само по собі. На все е веління: на життя і смерть, блаженство і муки. Горить будинок, гине маля, збагачується негідник — таке веління.
Зрозуміло, у Долинському філософія ця до пори до часу не була настільки оголена, препарована. Її заслоняла досить-таки міцна стіна щоденних турбот, що вимагали віддачі нервової і фізичної, поєднаних часом із небезпекою для життя. Лише цинічна прямота графині змусила Долинського подивитися на себе ніби збоку. Спитати: чи є бог у тобі самому, Валерію Казимировичу?
Подумавши так, він посміхнувся. Відповідь народжувалася з рядків усе того ж ненаписаного роману. Рядків пишномовних і, здається, несерйозних:
«Бога у ньому не було. Був страх перед часом. Хтозна, можливо, час і той самий бог, якого століттями марне шукають люди.
Час відмовив у майбутньому. Він вимагав боротьби й крові…»
«Пророка з мене не вийде», — зрозумів Долинський. І гірко посміхнувся…
Повернувшись, він там не застав свою молоду господиню. Довго лежав на кушетці, слухаючи воркування голубів. Потім непомітно заснув.
Проснувся він, коли вже було темно. Щоправда, за вікном світив невидимий з кімнати місяць. І сад білий-білий, здавалося, заповнював собою усю землю. Деякий час Долинський милувався ним. Потім увімкнув електрику. І вирішив поголитися. Теплої води, зрозуміло, пе було. Капітан запалив спиртівку. Полум'я над нею було фіолетове, майже прозоре. Долинський милувався ним, наче квіткою.
Почулися кроки. Валерій Казимирович зрозумів, що господиня повернулася не сама. Щоправда, він не чув її голосу і не бачив її. Але кроки були впевнені, хоча, можливо, і дещо метушливі.
Долинський вирішив не виходити, щоб не привертати до себе зайвої уваги, тим більше, що вода в колбі вже закипала.