— Валерію Казимировичу! — молода господиня зовсім нечутно відчинила двері. Розмовляла посміхаючись, відверто грала очима. — Ви працюєте в госпіталі. У вас великі зв'язки. Допоможіть мені евакуюватися.
— Вам дуже самотньо, Клавдіє Іванівно?
— Так.
— А ваші гості?
— Вони пішли.
— Вони приходили у справах?
Він розглядав її чіпко і пильно.
— Так. — Вона збентежено опустила очі. Сказала сумно: — Для того, щоб жити, мені доводиться продавати речі, які дістались у спадщину.
— Це завжди дуже сумно, — погодився він. І раптом запропонував: — А чи не розпити нам пляшечку коньяку? Лені французи подарували пляшку справжнього «Камю».
— Ніколи не чула про такий, — призналася Клав дія Іванівна.
— Усе пізнається з часом, — широко посміхнувся Долинський, жестом запрошуючи хазяйку сісти на диван.
11. Усерйоз і надовго
— Професіонал не сушив би собі голови над цим, — зітхнув Каїров.
— Чи багато ми ризикуємо? — спитав Уборевич.
— Перепілку я ніколи не бачив у вічі. Я дуже вірю рекомендації Матвія. Але він ні дідька не розуміє у розвідці.
— Він досвідчений підпільник, — заперечив Уборевич. — Хіба підпілля — не школа?
— Якоюсь мірою… — розвів руками Каїров. — Але ж для дівчини достатньо однієї помилки. І вони… Та що пояснювати, Ієроніме Петровичу, сам знаєш, як працює контррозвідка білих!
— Помилки може і не статися. У цій справі чим простіше, тим краще, Мірзо Івановичу. А затія з поштовими голубами через свою наївність забезпечує майже легальний зв'язок.
— Чи вкоріниться вона?
— Чому сумніви?
— Усе з тієї ж причини. Ніколи не бачив людини.
— Фотографія перед тобою.
— Красуня. Але ж більше нічого не скажеш. А факти — проти неї. Три тижні мешкала з Долинським під одним дахом і думала, що він лікар. Зв'язківця мого, Кравця, мало не застрелила.
— Фактів можна набрати на кожного. В тому числі й на тебе, Мірзо Івановичу… Ти глибше дивися. Чи є сумніви щодо її вірності нашій справі, щодо її партійної переконаності?
— Ні! — твердо сказав Каїров. — З цього питання я глибоко Матвієві вірю.
— Розмова про кандидатуру Перепілки вичерпана. Що ж турбує?
— Маю кілька запасних варіантів на той випадок, якщо Долинський спробує ухилитися від сприяння Перепілці.
— Залиште про запас варіант, що передбачає негайну його ліквідацію.
— Зрозумів.
Була глибока ніч. Товсті бежеві штори заслоняли вікна у кабінеті командарма. Карта з великою синьою плямою Чорного моря висіла на дерев'яних рейках, прибитих до стіни, обклеєної срібно-рожевими шпалерами. Уборевич підвівся з-за столу, хвилин зо дві мовчки і неквапно ходив по кімнаті. Потім зупинився і сказав:
— Розумієш, Мірзо Івановичу, що б не сталося, а ми зобов'язані проводити такі операції. Ми повинні вкорінювати своїх людей у стан ворога. Вкорінювати і з близьким і з далеким прицілом… Війна ще не закінчена. І ніхто не знає, через скільки років панове відмовляться од спроби повернути втрачене. І скількох ще наших хлопців скосять білогвардійські кулі. Нехай ми лише армійська розвідка. І у нас є свої локальні завдання. Але ж їх теж треба вирішувати. А щодо професіоналізму — правий ти, Мірзо Івановичу. Тільки не одного тебе ця проблема мучить. Зараз багатьом партійцям доводиться нові професії здобувати усерйоз і надовго.
12. Кенар
Гора, крутобока, настовбурчена, оперізана біля підніжжя кущами ліщини, сідловиною прогиналась уздовж берега. І будинок сидів на ній, наче вершник, упевнено й хвацько.
Широкі шибки веранди без усякої цікавості дивилися в бік моря, де плавно перекочувалися пологі просвітлені хвилі, що народжували шум — стійкий і розмірений, наче цокання годинника. Хоча заради справедливості треба зазначити, що єдиний у будинку годинник не цокав уже більше тижня, бо голландська пружина, яка пережила за довгий вік багатьох господарів, раптом луснула минулої середи. І порцеляновий пастушок у салатовій блузі й блакитних панталонах більше не вистрибував із затишної будки, не грав на позолоченій сопілці. А у великій, оздобленій дубом вітальні, з високою, опорядженою у кольорову кераміку грубкою, стало тихо, як при покійнику.
Михайло Михайлович Сковородников мучився безсонням. Він був старий, немічний. І за давньою звичкою зустрічав світанок в улюбленому місці — на веранді. Його довге, худе тіло потопало в кріслі-гойдалці, і оранжевий, з синіми китицями, плед, який прикривав ноги, торкався непофарбованої, але гарно вимитої підлоги, ще не висвітленої сонцем, але трохи прихопленої несміливою рожевістю, що трапляється на світанку біля моря, віщуючи чудовий, гарний день. Клітки з канарками висіли на вибіленій крейдою стіні. І маленький, кольору яєчного жовтка кенар виводив трель на чотири коліна, та неодмінно зривався на п'ятому. Старий у кріслі морщився від незадоволення і, примружившись, зневажливо поглядав на пташку. Він не любив бездар узагалі.