Який він був, цей інок із Андроникового монастиря? Чи все він зробив, що міг, що хотів, про що думав?
І про що думають у «Трійці» його неземні юнаки? Велика загадка криється в цьому…
У дворі було прохолодно. У дім повертатися не хотілося. Агафена Єгорівна принесла вовняну куртку і накинула чоловікові на плечі. Він сидів на лаві, з обличчям схвильованим, відчуженим. Вона знала — в такі хвилини Михайла Михайловича відволікати не можна. Він сердився. І казав:
— Ти вторглася у мій творчий процес.
Тим часом грек Кость вже майже годину нудився на кухні, терпляче чекаючи можливості побалакати з професором. Нарешті Сковородников запитав дружину:
— Чого зітхаєш?
— Тривожно, — зізналася Агафена Єгорівна.
— Я все більше переконуюся в тому, що в житті людині всього відпущено порівну. І якщо вона живе довге життя, то неодмінно пізнає і славу, й радість, і ганьбу, й горе. Так і хочеться піти і записати: щасливі, талановиті люди, не забувайте померти вчасно.
Агафена Єгорівна заперечила боязко, але переконливо:
— Не згодна я. Життя, воно хоч і сумне, а все-таки життя. Смерть що? Сам же ти кажеш, що того світу не існує.
— Було б дуже великою удачею для всіх, хто живе на землі, якби я помилявся.
— На землі всі живуть по-різному. От ескімоси зі шкур не вилазять, тоді як африканці ніколи снігу не бачили.
— Воно-то так. І всі ж живуть однаково. — З тону його слів Агафена Єгорівна зрозуміла, що чоловік підвів риску й вести далі розмову недозволено.
Вона зважилася сказати про грека.
— Михайле Михайловичу, цей Кость настійно хоче тебе бачити.
— Гукай.
Здатність ходити нечутно навряд чи була у Андріадіса вродженою. Можливо, він засвоїв її у ранній юності, коли став допомагати батькові і братам — контрабандистам за покликанням і за народженням. Потім, поселившись у Лазаревському, Кость вів «справи» самостійно. Але вісім років тому в перестрілці з порубіжною охороною він отримав кулю в груди. Стікаючого кров'ю грека підібрав професор Сковородников, який їхав в екіпажі з Туапсе. Дізнавшись, що влада розшукує пораненого контрабандиста, Сковородников не видав Костю. Навпаки, запросив знайомого хірурга. Той витягнув із грека кулю, після чого Андріадіс усі три літніх місяці пролежав у будинку професора… Відтоді він став другом сім'ї Сковородникових.
— У чім справа, Костю? — спитав Михайло Михайлович.
— Є гарна можливість, професоре.
— Гарна?
— І не просто гарна.
Сковородников підняв погляд на Костю. Грек мовчав.
— Яка ж іще?
— Остання можливість, професоре! Рівно через добу, завтра по обіді, мій тесть поїде кіньми в аул. Я домовився. Він візьме вас із собою. Я думав, на кілька днів вам краще піти в гори.
— Чому я повинен іти в гори, Костю?
— Незабаром сюди прийдуть червоні.
— Ти боїшся червоних?
— Мова не про мене… Найімовірніше, червоні справедливі люди. Інакше прості люди не пішли б з ними. Але ви, професоре, не проста людина, хоча й людина гарна… А у війни очей немає. Стрілятимуть гармати, горітимуть будинки. А від цього вашого будинку може нічого не вціліти. У горах буде спокійніше. І вам, і вашій колекції. Кость Андріадіс хотів, щоб залишок ваших днів був сонячний.
— Дякую. Ти пряма людина, Костю. Це мені подобається. І, може, ти маєш рацію… Але я надто старий. І хворий. А найголовніше, Костю, я не чіпляюся за життя!
17. На базарі
Базар починав працювати рано-вранці. Відразу після шостої. Проте Кравець з'явився на ньому тільки за чверть до дев'ятої. Тому що «вікно» для зв'язку відчинялося з дев'ятої до десятої години. Треба сказати, час було обрано не дуже вдалий. Хазяйки закуповували продукти відразу по відкритті. А на час приходу Кравця базар почав рідшати. Переважно козаки й солдати тинялися між прилавками, шумно товпилися біля ларка, де молодий грузин, з не за віком пишними вусами, наливав склянки такі повні, що вино хлюпалося на вкритий клейонкою прилавок і розливалося по ньому веселими червоними калюжами.
Гарно одягнутий чоловік середнього віку улесливо запитував жінку:
— Транспорт не потрібний, мадам?
Вона не зрозуміла:
— Який транспорт?
— Автомобіль… До міста Сочі.
— Ні.
Чоловік упірнув у натовп, розчинився в ньому, наче в каламутній воді. Дещо згодом Кравець знову побачив того, гарно одягнутого чоловіка. Він у чомусь переконував молоду, міського типу жінку, очевидно, біженку, а вона розгублено, майже благально дивилася на його чисто поголене висмоктане обличчя.