Широкі крила «фармана» трохи погойдувались, а іноді машину кидало у повітряну яму, і серце тоді завмирало, як на гойдалці.
Сорокін страхав мене напередодні, що я можу заколисатися, вивернутися навиворіт і взагалі перетворитися на живий труп. Та нічого подібного не сталося. Я почувався прекрасно. Бо вірив в удачу ще на аеродромі, коли з апетитом їв гарячу кашу, запиваючи її свіжим молоком. Потім Каїров розгорнув карту, уточнив із Сорокіним маршрут польоту, а я ходив по вологій траві й дивився в небо, на якому згасали зірки…
Раптом тиша стусаном відшпурнула ревіння мотора назад, за хвіст літака, і гори стали розгинатися, зводячись на весь свій велетенський зріст. Я не відразу збагнув, що ми падаємо, а лише тоді, коли Сорокін повернувся до мене і я побачив його зле, бліде обличчя. Я почув:
— Мотор відмовив!
Ми падали, не перекидаючись із хвоста на ніс, не перевалюючись з крила на крило, а планеруючи, ніби паперовий голуб, запущений дитиною.
— Не психуй! — крикнув я. — Може, сядемо!
— Куди?
Справді: куди? Не сідати ж нам на вершину гори!
— Серього! Виярок!
— Бачу!
— Рулюй туди.
— А якщо каміння?
Та вибирати ні з чого. І час не дозволяє. Наш «фарман» робить півколо. І виярок здиблюється перед нами…
Я вхопив момент, коли ми торкнулися землі. Поштовх був сильний, пружистий. Але в мене склалося враження, що аероплан підстрибнув, як м'ячик, і ми знову зависли в повітрі. Насправді ж ми котилися по лужку — зовсім не широкому, короткому, — врізалися в густий чагарник. Тільки-но гілки захльоскали по корпусу і крилах, як заревів мотор, відчайдушно закрутився пропелер. Сорокіну не зразу вдалося його вгомонити.
Коли ж знову зависла тиша, він повернувся до мене і сказав:
— Бачиш, який підлий! — Останнє слово повторив кілька разів. Вибираючись із кабіни, запропонував: — Спробуємо його, негідника, розвернути.
Я також зістрибнув на землю. Ой, як приємно стояти на теплій, пропахлій весною землі! Розглядати зелену траву, комашок різних. А перші кроки зробиш — стан такий, наче під хмелем.
Сорокін обійшов літак.
— Кепські справи, — каже, — ліве шасі зігнули.
— Туапсе далеко?
Він знизав плечима:
— Верстов п'ятдесят, мабуть…
По горах. Без дороги. Таку відстань за день мені пішки ніяк не подолати, якщо навіть я зі шкіри випнуся. Звичайно, вголос цього не сказав, тільки подумав. А Сорокін каже:
— Давай цього слона викотимо. Молоток у мене є. Може, шасі пощастить випрямити.
Я скинув шинель, Сорокін — куртку, тому що сонце висіло над виярком і було тепло, навіть трохи задушливо. Молода трава, молоде листя зеленіли радісно, чисто. Пахощі від землі йшли добрі, густі.
Варто було обійти літак, щоб відразу переконатися: перш ніж його викотити, треба позбутися чагарів, у які він зарився, наче віз у сіно.
А вдача у Сорокіна виявилася дратівлива. Словами лихими жонглює, немов циркач, а справа — ні з місця.
Вовтузимося ми півгодини, вовтузимося годину. Машина все одно в кущах. І надія витягнути її з кожною хвилиною тане, мов крижинка. У мене ж у голові одна думка: треба поспішати в Туапсе, треба поспішати…
Раптом за спиною — бас:
— Руки вгору!
Повертаємося. Хлопці оброслі, з карабінами. А на шапках червоні стрічки. Партизани, отже.
— Братці! — кричу я. — Яка удача!
— Шакал тобі брат, сволота панська! Піднімай руки!
Партизанів шестеро. А той, що басить, очевидно, головний. Здоровий такий, насуплений. Штани ватяні, у чоботи заправлені. Ватянка у жовтих і зелених плямах — на землі, напевне, лежав. Як гаркне:
— Обшукати!
До мене невисокий підбіг. Чоловік років тридцяти. Обличчям білий, і вії, і брови, і очі білясті, а губів наче зовсім немає — такі вони тонкі.
Обачно сказав:
— Ти тільки не жартуй. А то вмить начинку свинцеву придбаєш.
Обнишпорив він мене. Документи, револьвер… усе забрав. Уголос читає:
«Поручик Никодим Григорович Корягін, офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича…» У партизанів очі від здивування на лоба лізуть.
— Оце так птах!
Потім посвідчення Сорокіна читати стали:
«…Є дійсно червонофлотець повітроплавних частин…»
Репліки:
— А сигари в рожевій коробці — панські.
— Дідька лисого зрозумієш.
— Ярмарок!
Тонкогубий:
— А мені все мов крізь скельце. Поручика пропоную при аероплані шльопнути, а червонофлотця частин цих самих, — він показав рукою на небо, — відвести до командира. Голосуємо.
Троє із партизанів підняли руки, потім і головний підняв, але тільки не для голосування, а щоб почухати потилицю. Цією миттю я й скористався.