Генріх Белль
Очима клоуна
1
Коли я приїхав у Бонн, уже смерклося; мені довелося силувати себе, щоб і цього разу не піддатись автоматизмові рухів, який виробився в поїздках за п’ять років: сходами з платформи вниз, сходами нагору, поставити саквояж, дістати з кишені пальта проїзний квиток, взяти саквояж, віддати контролерові квиток, підійти до кіоска, купити вечірні газети, вийти з вокзалу на площу й покликати таксі. Ось уже п’ять років я мало не щодня звідкись виїздив і кудись приїздив, ранком підіймався сходами нагору і спускався вниз, а надвечір — вниз і нагору, кликав таксі, шукав у кишенях грошей, щоб заплатити водієві, купував у кіосках вечірні газети — і завжди десь у куточку своєї свідомості тішився точно завченою недбалістю цього автоматизму.
Відтоді як Марі кинула мене, щоб вийти заміж за Цюпфнера, того католика, всі ці рухи стали ще машинальнішими, але не втратили при цьому звичної недбалості. Відстань од вокзалу до готелю й від готелю до вокзалу вимірюється таксометром: дві марки, три марки, чотири марки і п’ятдесят пфенігів. Після того як Марі пішла від мене, я іноді втрачав цей завчений ритм, плутав готель з вокзалом, нервово шукав у кишенях квиток, наближаючись до портьє, або при виході з перону питав контролера, який номер відведено мені в готелі, — певно, якась сила-доля, чи що, — нагадувала мені про мій фах і моє становище.
Я — клоун, офіційно мій фах іменується — комічний актор, не належу ні до якої церкви, мені двадцять сім років, а один з моїх номерів так і зветься: «Приїзд і від’їзд»; це така (може, надто довга) пантоміма, в якій глядач до самого кінця плутає приїзд з від’їздом; а що мені цей номер найчастіше доводиться повторювати в справжніх поїздках (він має понад шістсот варіантів, і всю цю хореографію я мушу тримати в голові), то немає нічого дивного, коли я час від часу стаю жертвою власної фантазії: стрімголов лечу в готель, шукаю очима розклад поїздів, знаходжу його, мчу сходами нагору і вниз, щоб не спізнитися на поїзд, тоді як мені всього-на-всього треба йти в свою кімнату й готуватися до виступу.
На щастя, в більшості готелів мене вже знають; за п’ять років виробився певний ритм з меншою кількістю варіацій, ніж звичайно можна уявити собі, а, крім того, мій агент, знаючи мою вдачу, дбає про те, щоб усе йшло гладко. До того, що він називає «чутливістю артистичної душі», всюди ставляться з повагою, і тільки-но я переступаю поріг відведеної мені кімнати, мене огортає «атмосфера благополуччя»: в красивій вазі вже стоять квіти; ледве я встигаю скинути пальто й жбурнути в куток черевики (я ненавиджу черевики), як гарненька покоївка вносить каву та коньяк, готує ванну з пахучим хвойним екстрактом, який заспокоює нерви. У ванні я читаю газети, лише несерйозні, перечитую до шести підряд, а щонайменше три, і стиха наспівую виключно літургічні пісні: хорали, гімни та секвенції, що збереглися в моїй пам’яті ще з шкільних років. Батьки мої, правовірні протестанти, схиляючись перед післявоєнною модою примирення всіх віросповідань, віддали мене до католицької школи. Сам я не релігійний, не підлягаю жодній церкві, і користуюсь церковними текстами та мелодіями лише як лікувальними засобами: вони найліпше допомагають проти моїх вроджених недутів — меланхолії та головного болю. З часу, коли Марі перекинулась до католиків (хоч Марі сама католичка, слово «перекинулася» здається мені тут цілком доречним), обидва ці недуги посилились у мені, і тепер навіть «TantumErgo» та «Лоретанська літанія»[1] — досі найулюбленіші ліки — майже не допомагають мені. Для мене завжди була б цілющим бальзамом Марі, та вона кинула мене. Є ще тимчасові ліки — алкоголь... Але клоун, який починає пиячити, може швидше зійти зі сцени, ніж п’яний покрівельник упасти з даху.
Коли я виступаю напідпитку, то рухи, виправдані лише точністю виконання, роблю неточно і припускаюсь найприкрішої помилки, якої клоун повинен уникати: сміюся з власних витівок. Жахливе приниження. Поки я тверезий, страх перед виступом зростає аж до самого виходу на сцену (здебільшого мене доводилось просто виштовхувати з-за куліс), і те, що деякі критики називали «іронічно-задумливою веселістю», за якою «чується биття серця», було не що інше, як холодний відчай, що допомагав мені стати маріонеткою; якщо та маріонеткова ниточка розривалась і я знову ставав самим собою, все виходило гірше. Повно, ченці в стані медитації переживають щось подібне. Марі завжди тягала за собою багато містичної літератури, і я пригадую, що там часто вживаються слова «пустота» і «ніщо».
Останні три місяці я частенько бував напідпитку і виходив на сцену з облудною впевненістю; наслідки цього виявилися швидше, ніж у якогось недбалого учня, що може плекати ілюзії до самого іспиту. Півроку — досить довгий час для ілюзій, а в мене вже через три тижні не стало в кімнаті квітів, через півтора місяця — кімнати з ванною, а на початку третього відстань од вокзалу до готелю зросла до семи марок, тоді як заробіток зменшився на дві третини. Коньяку вже не було — його замінила горілка, а вар’єте замінили якісь дивовижні товариства, що збиралися в тісних і темних залах, де я виступав на злиденно освітлених сценах і вже не міг собі дозволити навіть неточних рухів, а тільки по-блазнівськи кривлявся, розважаючи ювілярів-залізничників, поштових службовців, митних чиновників, католицьких домогосподарок або євангелістських сестер-жалібнпць; п’яні офіцери бундесверу, яким я скрашував святкову вечерю з нагоди закінчення курсу навчання, так і не збагнули, сміятись їм чи ні, коли я показав уривки свого номера «Рада оборони»; а вчора в Бохумі, імітуючи перед молоддю Чарлі Чапліна, я посковзнувся, упав та так і лишився на сцені. Мене навіть не освистали — тільки співчутливо зашушукали в залі, а я, коли нарешті на мене впала завіса, скоріше пошкутильгав зі сцени, похапцем зібрав свої манатки і поїхав, не розгримувавшись, до пансіону, де зчинився жахливий скандал, бо хазяйка відмовилась позичити мені грошей на таксі. Водій таксі заспокоївся й перестав бурчати лише тоді, коли я віддав йому свою електричну бритву не в заставу, а як плату за проїзд. Він ще виявився досить людяним і дав мені здачі — почату пачку сигарет і дві марки грошима.
1
«TantumErgo», «Лоретанська літанія» — католицькі церковні пісні, що прославляють: перша — бога, а друга — Діву Марію.