— Де Марі? — запитав я.
— Нема, — сказав він, — поїхала в Кельн.
— Де вона? — аж скрикнув я. — Де?..
— Тільки спокійно, — мовив старий, — це не таємниця. Може, ти зараз почнеш розводитися про кохання, про шлюб і інше, але мені це не потрібно — іди звідси. Подивимося, що з тебе вийде. Іди собі.
Я боявся навіть пройти повз нього і запитав:
— А її адреса?
— Ось, — відповів він і подав мені через стіл клаптик паперу. Я сховав записку в кишеню. — Ну, що тобі ще треба? — закричав він. — Чого ще хочеш? Чого стовбичиш перед очима?
— Мені потрібні гроші, — мовив я і зрадів, що він нарешті засміявся; то був якийсь особливий сміх, різкий і саркастичний, — я чув цей сміх тільки раз, коли ми говорили з ним про мого батька.
— Гроші, — сказав він, — в тім-то й заковика... Але ходімо, — додав він, — ходімо, — й потяг мене за рукав У крамницю, зайшов за прилавок, відкрив касу й почав обома руками викидати мені дрібні гроші: по пфенігу, по п’ять, по десять... Він розсипав монети на зошити й газети, я спершу вагався, а тоді почав поволі збирати, хотів був згребти їх собі на долоню, та потім став складати по одній, лічити й, набравши марку, ховати в кишеню. Він спостерігав мою роботу, потім кивнув головою, вийняв гаманець і додав мені ще п’ять марок. Ми обидва почервоніли.
— Прости, — мовив він стиха, — прости — о, прокляття! — прости мені.
Він гадав, що я образився, але я так добре розумів його. Я сказав:
— Подаруйте мені ще пачку сигарет.
І він зразу ж простягнув руку на полицю, що висіла позад нього, й подав мені дві пачки. Він плакав. Я перехилився через прилавок і поцілував його в щоку. Він був єдиним чоловіком, якого я цілував за все своє життя.
8
Думка про те, що Цюпфнер може і сміє дивитись, як Марі одягається і як вона закручує кришечку тюбика з зубною пастою, доводила мене до розпачу. Нога боліла і мене вже брав сумнів, чи зможу я ще халтурити хоча б на рівні тридцяти-п’ятдесяти марок. Я страждав і від думки про те, що Цюпфнеру взагалі байдуже, дивиться він чи не дивиться, як Марі загвинчує пасту: мій скромний досвід підказував мені, що католики нездатні сприймати деталі. В моєму списку був номер телефону Цюпфнера, проте я ще не наважувався набрати його. На що людина здатна заради своїх переконань — вгадати важко. Можливо, Марі справді одружилася з Цюпфнером, і я, подзвонивши туди, почую її голос: «Квартира Цюпфнера...» А цього вже я не міг би знести. Щоб подзвонити Лео, я шукав у телефонній книзі духовні семінарії, проте нічого не знайшов, хоча знав, що в Бонні є дві такі «бурси» — Леонінум і Альбертінум. Нарешті я наважився зняти трубку й набрати номер довідкового бюро. Мене одразу ж з’єднали, і дівчина, що відповіла мені, навіть говорила з рейнським акцентом. Часом я так заскучаю за рейнським діалектом, що з якого-небудь готелю дзвоню на боннську телефонну станцію, аби тільки почути цю абсолютно невойовничу мову, де не чутно звука «р» — саме того звука, на якому головним чином базується військова дисципліна.
Я тільки п’ять разів почув «Прошу почекати», потім телефоністка відповіла, і я запитав про «ті бурси, в яких готують католицьких священиків»; сказав їй, що дивився під рубрикою «духовні семінарії», та нічого не знайшов. Дівчина засміялась і пояснила, що «ті бурси» — вона так тонко підкреслила лапки — звуться конвіктами, і дала мені номери телефонів їх обох. Голос телефоністки трохи втішив мене. Він звучав так природно, без манірності й кокетства, справді по-рейнськи. Мені вдалося навіть з’єднатися з телеграфом і послати телеграму Карлу Емондсу.
Я ніколи не міг збагнути, чому кожен, хто хоче зажити слави розумної людини, намагається підкреслювати свою ненависть до Бонна. Бонну завжди була властива своя чарівність, якась надзвичайна сонлива чарівність — як-от бувають жінки, привабливі такою сонливою чарівністю. Бонн, звичайно, не терпить претензійності, а на нього поклали непосильну роль. Місто, що не терпить претензійності, зобразити важко — все-таки це рідкісна якість. Навіть дітям відомо, що боннський клімат — клімат пенсіонерів, його повітря благотворно діє на кров’яний тиск людини. Що Бонну взагалі не до лиця, так це ота захисна роздратованість: у нас удома я часто мав нагоду говорити з міністерськими чиновниками, депутатами й генералами, — мати моя любить влаштовувати прийоми, — і всі вони перебувають у стані роздратованого, часом навіть плаксивого самозахисту. Всі вони з такою болісною посмішкою іронізують з Бонна. Я цієї манірності не розумію. Коли б жінка, якій властива сонлива чарівність, раптом, наче дикунка, пішла танцювати канкан, можна було б подумати, що її одурманили, але ж одурманити ціле місто їм ніяк не вдасться. Яка-небудь добра літня тітуся може вас навчити в’язати пуловери, вишивати скатерку чи сервірувати херес — але ж ви не сподіваєтесь, що вона прочитає вам грунтовну й дотепну лекцію про гомосексуалізм або зненацька заговорить жаргоном повій, за яким у Бонні всі так страшенно скучають. Фальшиві претензії, фальшивий сором, фальшива спекуляція на протиприродному. Я б не здивувався, коли б навіть представники святого престолу почали ремствувати на брак повій. Якось на домашньому прийомі я познайомився з одним партійним діячем, що був членом комісії по боротьбі з проституцією, а мені пошепки скаржився на нестачу повій у Бонні. Колись Бонн і справді був непоганим містом з його численними провулками, книгарнями, студентськими корпораціями та маленькими булочними, де в окремих кімнатках можна випити кави.