Перш ніж подзвонити до Лео, я пошкандибав на балкон поглянути на своє рідне місто. Воно й справді красиве: кафедральний собор, башти колишнього замка курфюрста, пам’ятник Бетховену, невеличкий ринок і Двірцевий парк. Доля Бонна в тому, що в його долю не вірять. Стоячи на балконі, я на повні груди вдихав боннське повітря, що на диво благотворно вплинуло на мене, — на тих, кому потрібна зміна клімату, боннське повітря за кілька годин може вплинути просто чудодійно.
Я повернувся з балкона в кімнату й, не вагаючись, набрав номер тієї «бурси», де вчився Лео. Мені було трохи боязко. Відтоді як Лео став католиком, ми з ним ще не бачились. Про своє навернення він сповістив мене з властивою йому дитячою акуратністю: «Любий брате, — писав він, — цим повідомляю, що я, добре поміркувавши і все зваживши, вирішив перейти до католицької церкви й готуватися на священика. Безумовно, ми в ближчий час матимемо нагоду поговорити про цю вирішальну зміну в моєму житті. Твій люблячий брат Лео». Уже в тій старовинній манері, наслідуючи яку він судорожно старається не почати листа з «Я» і, замість «я сповіщаю тебе», пише «цим повідомляю», був увесь Лео. Тут нема й тіні тієї елегантності, з якою він грає на роялі. Від цієї манери все робити по-купецьки у мене посилюється меланхолія. Якщо Лео залишиться таким і далі, то стане колись шляхетним сивоволосим прелатом. В цьому ділі — в стилі листів — батько і Лео однаково безпорадні: вони їх пишуть так, ніби йдеться про буре вугілля.
Довгенько тяглося, поки в тій «бурсі» зволили підійти до апарата, я вже почав, відповідно до настрою, хрестити церковну розхлябаність міцними слівцями, сказав: «От іще клоака», як там зняли трубку і хтось неждано хрипким голосом озвався:
— Слухаю.
Я був розчарований. Сподівався почути ніжний голосок монашки з запахом неміцної кави та сухого печива, а тут каркнув чоловік, від якого так різко тхнуло дешевим тютюном та капустою, що я закашлявся.
— Пардон, — вимовив я нарешті, — чи не можна мені поговорити з студентом теології Лео Шніром?
— А хто це дзвонить?
— Шнір, — відповів я. Очевидно, це виходило за межі його тями. Він довго мовчав, я закашлявся знову, потім Узяв себе в руки й додав: — Даю початкові літери:школа, Норвегія, їда, Ріхард.
— Що це означає? — нарешті озвався він, і в голосі його відчувалась така ж безпорадність, яка охопила й мене. Може, вони там посадили до телефону якогось симпатичного дідугана-професора, від якого тхне прокуреною люлькою? Я нашвидку вишкріб із своєї пам’яті кілька латинських слів і смиренно мовив:
— Sum frater leonis.[9]
В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:
— Frater tuus est in refectorio,[10] обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.
— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.
— Смертельний випадок? — запитав він.
— Ні, — сказав я, — але близько до цього.
— Значить, тяжке поранення?
— Ні, скорше внутрішня рана.
— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.
— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.
Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.
— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!
Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:
— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.