— Так, — відповів я, — ви могли б приїхати сюди, зігріти мою душу і моє коліно, що так страшенно розпухло.
Моніка мовчала. Я сподівався, що вона зразу ж скаже «гаразд», і мені вже стало тривожно від самої думки, що вона справді приїде. Та вона лиш сказала:
— Сьогодні не можу, до мене мають прийти гості.
Вона могла б сказати, кого чекає, принаймні додати слово «подруга» чи «приятель». А від слова «гості» мені стало прикро. Я сказав:
— Ну, тоді, можливо, завтра, — мені, певно, доведеться полежати принаймні з тиждень.
— А не можу я вам допомогти чимось іншим, я маю на увазі таке, що робиться по телефону? — Це було сказано таким тоном, що в мене знову зародилась надія: адже ті «гості» можуть бути звичайною подругою.
— Так, — мовив я, — ви могли б заграти мені по телефону мазурку Шопена B-dur, опус сьомий.
Вона засміялась і сказала:
— Ну, ви ж і майстер на витівки! — Почувши її сміх, я вперше взяв під сумнів свою моногамію. — Я не дуже полюбляю Шопена, — мовила вона, — і граю його погано.
— Ах, боже мій, — сказав я, — та яке ж це має значення! Ноти у вас є?
— Десь повинні бути, — відповіла вона. — Хвилиночку...
Моніка поклала трубку на столик, і я почув, що вона вийшла з кімнати. Поки вона повернулась, минуло кілька хвилин, я пригадав, як Марі розповідала мені, що навіть у деяких святих були подруги. Звичайно, між ними існувала тільки духовна любов, але вони все ж мали від жінок «те діло» хоча б духовно. А я і цього не мав.
Моніка знову взяла трубку.
— Таки є, — зітхнувши, мовила вона, — ось тут усі мазурки.
— Будь ласка, — попросив я, — заграйте мені мазурку B-dur, опус сьомий, номер один.
— Я вже кілька років не грала Шопена і мушу трохи повторити.
— Може, вам не хочеться, щоб ваші гості почули, що ви граєте Шопена?
— О-о, — засміялась вона, — за нього я спокійна: хай слухає.
— Зоммервільд? — запитав я притишеним голосом і, почувши її здивований оклик, додав: — Якщо це справді він, трахніть його кришкою вашого рояля по голові.
— Він цього не заслужив, — мовила вона, — він дуже поважає вас.
— Це я знаю, — відповів я, — навіть вірю, що це так, але мені було б приємніше, коли б я наважився порішити його.
— Я трохи потренуюсь і заграю вам мазурку, — несподівано змінила вона тему. — Я вам подзвоню.
— Гаразд, — мовив я, але обоє ми не поклали трубок. Я чув її дихання — не знаю, як довго, але чув, — потім вона поклала трубку. А я ще довгенько тримав свою в руці — слухав, як вона дихає. Господи милосердний, принаймні подих жінки...
Хоча квасоля, яку я з’їв, ще каменем лежала в шлунку й посилювала мою меланхолію, я пішов у кухню, одкрив другу банку квасолі, виклав консерви в каструлю, в якій розігрів і першу порцію, і запалив газ. Потім викинув паперовий фільтр з кофейною гущею в відро для відходів, взяв чистий фільтр, всипав туди чотири ложечки кофе, поставив на вогонь воду й почав порядкувати в кухні. Калюжу кави накрив сухою ганчіркою, порожні бляшанки та яєчну шкаралупу викинув у відро. Я ненавиджу неприбрані приміщення, але сам прибирати не вмію. Я пішов у вітальню, забрав зі столу склянки та чарки й відніс їх у кухню в раковину. Безладдя у квартирі вже не було, але на прибрану вона теж мало чим скидалась. От Марі — та вміла так спритно і швидко надати кімнаті прибраного вигляду, хоча нічого помітного ніби й не робила. Певно, такі вже у неї руки. Сама лише згадка про руки Марі — тільки припущення, що вона може покласти їх на плечі Цюпфнеру, — перетворювала мою меланхолію в розпач. Жіночі руки так багато можуть зобразити чи імітувати, що чоловічі, порівняно з ними, здаються мені якимись приклеєними колодками. Чоловічими руками можна потиснути руку товариша, битися, звичайно — стріляти, ставити підписи — скажімо, підписувати безготівкові чеки; оце і все, на що здатні чоловічі руки, — ну, звичайно, і працювати. А жіночі — це вже майже зовсім і не руки, навіть тоді, коли намазують хліб маслом чи легким порухом відкидають з лоба пасмо волосся. Досі жодному теологу не спало на думку використати в своїй проповіді те, що сказано в євангелії про жіночі руки: Вероніка, Магдаліна, Марія, Марта — стільки жіночих рук пестило тіло Христа в євангелії! А вони тільки й проповідують що закони, принципи моралі, мистецтво, державні устої. Проте, так би мовити, в приватному житті Христос мав справу майже виключно з жінками. Звичайно, він не міг обійтися без чоловіків, бо вони, як от Калік, мають зв’язки з владою, мають здібність до організації та всіляких інших дурниць. Йому потрібні були чоловіки для грубої роботи, як потрібні вантажники при переселенні на нову квартиру. А втім, Іоанн та Петро були такі послужливі й ласкаві, що в них не лишилось майже нічого чоловічого, тоді як Павло — справжній чоловік, як і належить римлянину.