23
Я піймав себе на тому, що все ще стою на балконі й дивлюся на Бонн. Коліно боліло так сильно, що я мусив триматись за перила, але ще більше мене турбувала марка, яку я викинув на вулицю. Я радо повернув би її собі, але тепер уже не міг вийти з дому, бо Лео мав ось-ось прийти. Колись же зрештою вони повинні там упоратися з своїми сливами, вершками та застольною молитвою. Помітити марку внизу на вулиці я не міг: відстань до землі досить значна, а до того ж тільки в казках монети блищать так яскраво, що їх можна відшукати. То був перший випадок, коли я жалкував за чимось, зв’язаним з грішми: адже за ту викинуту марку можна було купити дванадцять сигарет, сосиску з булочкою, двічі проїхати трамваєм. Без каяття, а проте з деяким жалем я згадував численні випадки, коли ми доплачували за проїзд у вагонах першого класу швидких поїздів усіх тих нижньосаксонських бабусь, — з таким жалем згадують поцілунки дівчини, яка потім одружилася з іншим. На Лео не можна було покладатись, бо в нього надто наївне уявлення про гроші, приблизно таке, як у черниці про подружню любов.
Внизу на вулиці ніщо не блищало, не сяяв ніякий казковий талер, хоч уся вона була яскраво освітлена; там я бачив самі тільки легкові машини, трамваї, автобуси та боннських громадян. Я сподівався, що та марка затрималась на даху трамвая і її принаймні знайде хто-небудь у депо.
Я, звичайно, ще міг кинутись у лоно євангелічної церкви. От тільки — від самої думки про лоно у мене поза спиною мороз пробігає. На груди Лютера я ще міг би кинутись, але «в лоно євангелічної церкви» — ніколи. Якщо вже лукавити, то краще з вигодою, щоб якомога краще потішитись. Прикинутись католиком — ото була б розвага для мене: спершу б я з півроку тримався осторонь, потім почав би ходити на вечірні проповіді Зоммервільда, і так — аж поки б у мені «католони» закипгілн, як у чиряку бацили. Але таким чином я втратив би останню надію заслужити батькову прихильність і підписувати колись чеки в конторі буровугільного концерну. Можливо, мати влаштує мене в своєму «Об’єднаному комітеті» і надасть мені можливість захищати там мої расові теорії. Я міг би поїхати в Америку й виступати з доповідями в жіночих клубах — як жива ілюстрація каяття німецької молоді. От тільки — мені нема в чому каятись, зовсім нема в чому, а тому довелося б удавати каяття. Я міг би їм також розповісти, як колись на тенісному майданчику жбурнув жменю попелу в пику Герберту Каліку, як мене замкнули в сарай з мішенями, а потім судили: Калік, Брюль і Леаеніх. Але розповідати про це — теж лицемірство. Не можу ж я зобразити оті моменти й повісити їх собі на шию, наче орден. Всі носять ознаки своїх героїчних вчинків на шиї та на грудях у вигляді орденів. Але чіплятися за минуле — теж лицемірство, бо ніхто не знає, які моменти справді були, — скажімо, та хвилина, коли Генрієтта в своєму синьому капелюшку сиділа в трамваї і потім поїхала під Леверкузен, щоб там «захищати свящепну німецьку землю» от «жидовствуючих янкі».
Ні, таки надійнішим лицемірством, яке б мене найбільше потішило, була «ставка на католицьку карту». Там ніколи не програєш.
Я ще поглянув через дахи університетського містечка на дерева Двірцевого парку: за ним, на підгір’ї між Бонном та Годесбергом, житиме Марі. І це благо. Все ж таки краще бути ближче до неї. Їй було б надто легко, якби вона могла думати, що я весь час у від’їзді. Ні, цього не буде. Нехай її невідступно переслідує думка, що кожної хвилини може зустрітися зі мною, і хай кожного разу червоніє за своє розпусне і зрадницьке життя; а якщо я зустріну її з дітьми і на них будуть пальтечка з капюшонами, курточки чи грубошерсті водонепроникні піджачки, то нехай їй раптом здасться, ніби вони зовсім голі.