Обов’язково треба поговорити з ним про все це, найзручніше — коли вдома у нас буде журфікс. Ми, обидва блудні сини, посідали б у кухні біля Анни й, попиваючи каву, згадали б минулі славні часи, коли ми в нашому парку вправлялися з фаустпатроном, а перед нашими ворітьми зупинялись машини вермахту і до нас на постій привозили військових. Офіцер — майор чи щось подібне — з фельдфебелями й солдатами, автомашина з штандартом, і у всіх у них на думці нічого іншого, крім хіба яєчні, коньяку, сигарет та бажання полапати дівчат у кухні. Часом вони виявляли службовий запал, тобто ставали пихатими, солдати шикувалися перед нашим особняком, офіцер випинав груди, навіть закладав руку під борт мундира (наче артист бродячої трупи, що грає роль генерала) і горланив щось про «остаточну перемогу». Нестерпно, комічно, безглуздо. Та коли потім виявилося, що фрау Вінекен з кількома жінками вночі потай пробралася лісом крізь німецькі та американські позиції, щоб на тім боці у брата-пекаря добути хліба, ота пихатість обернулась на смертельну загрозу. Офіцер хотів розстріляти фрау Вінекен і ще двох жінок за шпигунство й саботаж (фрау Вінекен зізналася на допиті, що по той бік фронту розмовляла з американським солдатом). Але тут наш батько — скільки я пам’ятаю, вдруге за своє життя — набрався рішучості, випустив жінок з імпровізованої в’язниці — нашої гладильні — і сховав їх на березі в сараї для човнів. Він виявив справжню мужність, кричав на офіцера, а той кричав на нього. Найсмішніше в офіцерові були його ордени, що тремтіли на грудях від обурення, тоді як мати наша своїм солоденьким голоском повторяла: «Панове, панове, але ж усьому є межа...» Єдине, що їй було не до вподоби у цій справі, це те, що двоє «поважних панів» так грубо кричать один на одного. Батько вигукував: «Перш ніж вчинити зло цим жінкам, вам доведеться розстріляти мене — стріляйте!» — і він справді розстебнув піджак і виставив перед офіцером свої груди; але тут наші солдати відступили, бо американці вже зайняли прирейнські висоти, і жінки змогли вільно вийти з сарая.
Найжалюгіднішим у тому майорі, чи як його там величали, були його ордени. Без тих цяцьок він ще, певно, зберіг би якусь подобу гідності. І коли я тепер дивлюся на отих гидких міщан, що, поначіплювавши ордени, стовбичать на материних журфіксах, завжди згадую того офіцера: мені здається, що, порівняно з ним, навіть орден Зоммервільда ще можна терпіти: «Pro Ecclesia»[26] чи щось подібне. Все ж таки Зоммервільд робить для церкви дещо корисне: він тримає в руках своїх «артистів», і в нього є досить почуття смаку, аби зрозуміти, що той орден завжди носити незручно. Він його чіпляє, лиш коли йде на релігійні процесії, на урочисті богослужіння та на дискусії по телебаченню. Але телебачення і його позбавляє решток сорому, які в нього, на мій погляд, ще лишились. Якщо наша епоха заслуговує якоїсь назви, то її слід назвати епохою проституції. Люди звиклися з словником повій. Якось я зустрів Зоммервільда після однієї з тих дискусій («Чи може модерністське мистецтво бути релігійним?»), а він мене й питає: «Ну як — хороший я був? Я вам сподобався?» Точнісінько ті ж запитання, які задають повії своїм клієнтам на прощання. Бракує тільки, щоб він іще сказав: «Порекомендуйте мене своїм знайомим». Я відповів йому: «Ви мені взагалі не подобаєтесь, тому не могли сподобатись і вчора». Він був буквально приголомшений, хоча я й висловив своє враження в пом’якшеній формі. А поводився він на тій дискусії мерзенно; аби тільки показати глядачам свою дешеву ерудицію і дотепність, він свого партнера по дискусії, якогось трохи безпорадного соціаліста, «убив», «поверг до своїх ніг», а то й просто «затоптав у грязюку». Поставивши хитре, підступне запитання: «Ага, значить, ви вважаєте раннього Пікассо абстракціоністом?», він старого, сивого чоловіка, який пробурмотів щось про «соціальне замовлення», на очах у десяти мільйонів глядачів «знищив» однією фразою: «Ах, то ви, певно, маєте на увазі соціалістичне мистецтво чи навіть соціалістичний реалізм!»