Ода до радості (збірник)

Збірник Ода до радості Збірка оповідань

Точка зору видавництва може не збігатися з точкою зору авторів

Передмова Кілька відтінків радості

Моя бабуся говорила, що постійно незадоволений стає легкою здобиччю пекла. Вона була дуже розумною і світлою людиною, прожила складне життя, проте вміла радіти простим речам, на які більшість не звертає уваги, як на щось занадто буденне й усім доступне.

Без багатьох речей можна жити, лише без радості – ніяк. Вона наче повітря – за її відсутності людина задихається. За будь-яких обставин без неї не обійтися. Надто у часи випробувань, коли найбільше потрібні віра у власні сили, надія на краще, любов до ближнього. І не так вже суттєво, скільки саме її маємо – багато чи мало, краплю чи океан. Вона просто має бути, бодай як мікроелемент, без якого не функціонуватиме живий організм.

Часом вона виникає не завдяки, а всупереч. Нізвідки, без жодного приводу. Трапляється, й зі своєї протилежності – зі смутку. Різновидів безліч.

Радість творчості. Радість порозуміння, у першу чергу із самим собою. Радість здолання сумнівів і прийняття рішень. Радість споглядання. Надії і перетворення. Радість доброї розмови. Подолання спокуси. І радість наповнення енергією. А ще – помочі скривдженим. А також спокою. І боротьби. І звісно – радість свободи… Пізнання та пізнавання. Повторюваності і неповторності. Нескінченний перелік, спільний для усіх або ж суто індивідуальний. З наповненими джерелами, доступними усім. Черпай – не вичерпаєш.

Прості речі, душевні порухи, промовисті вчинки, пов’язані з радістю. Слухати музику дощу, спостерігати за дітьми, усміхатися незнайомим, говорити правду, годувати голодного, напувати спраглого, поділитися необхідним, викинути зайве, відчувати спорідненість, знати своє коріння – це усе пов’язане з нею. Вона завжди поруч у хвилини, коли людина не може змовчати, коли говорить важливі речі, підводиться з колін, випрямляє спину, виходить за окреслену кимось межу… І особливо, коли відчуває спільну радість, огром емоцій, що єднає вільних людей.

Бетховен уславив Радість у найскладніший період свого життя.

Хворий, позбавлений слуху, затиснений лещатами бідності композитор написав свою безсмертну 9-ту симфонію, у фіналі якої хор виконує «Оду до радості»… Тепер це гімн Євросоюзу.

Свого часу Микола Лукаш переклав слова Шиллера – «Ода до радості» заговорила українською. Там є такі рядки:

Радість – Всесвіту пружина,
Радість – творчості душа,
Дивна космосу машина
Нею живиться й руша.

Наша дійсність потребує вчинків. Від кожного щось доброго бодай потроху – і матимемо зовсім іншу реальність навколо. Але задля цього треба підтримувати у собі вогник радості, дар бачення приводів для неї. Іноді це неабияка наука.

Десятеро письменників і письменниць зі Львова, Харкова, Донецька, Києва, Ужгорода, Сум, Луцька, Херсона, Рівного й Криму мали чимало приводів для написання збірки «Здрастуй, смутку!», а написали «Оду до радості». У цій збірці – кілька відтінків радості. Яскрава, тиха, бурхлива, меланхолійна, неочікувана, прикликана, випадкова… І навіть сумна. Бо там, де радість, – там і крихта суму. У стукоті залізничних коліс, у запаху трави, у миті порозуміння, у порусі надії… Тримаймося за радість і один за одного.

Галина Вдовиченко

Євген Положій

Обраний

Він зайшов в автобус, і все одразу змінилося.

Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса – і почався рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця; він побачив їх, наче в океанарії, здивований і осліплений божественною величчю ранка, крізь велике вигнуте лобове скло. Ось які ліки, виявляється, потрібні, щоб місяць нерухомості розтанув в одну мить, розчинився в безмежній ясності і свіжості повітря і з неба спустилася магічна мотузкова драбина:

дорога;

дорога;

рух!

Ось що, виявляється, необхідно додати до гіркої мікстури самотності – ніжний шелест коліс по шосе, гамір вранішніх пасажирів, – щоб дізнатися, відчути, почути краєчком вуха, як хтось там, нагорі, в небесах, з легким скрипом відкриває люк і скидає тобі безшумний порятунок, супроводжуючи повітряними поцілунками, які, ледь торкнувшись чола, перетворюють світ із темного тунелю на прекрасне місце.

Прекрасне місце.

Без сумніву.

Мандрівник (так він себе подумки волів називати) поставив невеликий зелений наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись увібрати в себе якомога більше дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок.