Ліда – в думи. Дарма донька кепкує. Ліда завжди випереджала події в країні. От і не хотіла свого часу купувати на базарі жовтогарячий шалик, та продавчиня божилася – вовняний. Ліді тепла хотілося – піддалася умовлянням. Вперше шаликом шию обмотала – помаранчева революція вибухнула. А Ліда вже наперед знала: щось воно не те… Шалик не вовняний – синтетика! Збрехала продавчиня! Іншого разу підписала підозрілі накладні, щоби з хлібного магазину не звільнили, – у країні запанував «золотий батон». Та і це не все. Якось уночі зламала підбор на Майдані, бо поспішала встигнути на метро: чобіткам гаплик, метро зачинилося – так до ранку і просиділа навпроти Архистратига: Михаїл меч стискає, Ліда – підбор про всяк випадок. За кілька днів навіки безкрилий «беркут» на тому ж місці калічив студентів. І покотилося… Країна жадала іншого життя. Може, тому, що Ліда ще три місяці тому вирішила: доста горбатитися на всяку підлоту… Краще власноруч красу творити. Воно і зрозуміло, що Ліда швидше метикувала: країні – лише двадцять три, Ліді – сорок цьогоріч.
Люди ще сперечалися про плани, а Ліда вже перемогу мала: з натхненням закінчила курси перукарів, влаштувалася до невеличкої чоловічої цирульні на Лівому березі – і ну розцяцьковувати нове життя! За власний кошт купила десяток нових рушників, бо старі в руках розлазилися, над дзеркалом повісила штучну троянду – від живої не відрізниш. На пластиковій стіні поряд із Лідиним дипломом з’явилася білозуба Мерилін, наче переконувала: от вам хрест, була би жива – тільки б Ліді своє волосся довірила.
Хазяйка перукарні щодо того мала неабиякі сумніви – поставила недосвідчену новачку на вранішні й вечірні години, коли клієнти з’являлися вкрай рідко, а цирульня задля економії працювала на одне крісло.
І хай! Ліда щиро усміхалася, зустрічаючи кожного чоловіка, як рідного.
– Прошу! Що робимо? Потилицю відкриваємо? А скроні? Зараз… Туалетною водичкою бризкаємо?… – літала-співала.
Щоразу все стелилося гладенько аж доти, поки не наставав час братися за ножиці. Ті кляті ножиці мали стригти купони нового життя, а вони пручалися, ніяк не слухалися Лідиних рук. А Ліда ж найкращі придбала – «Ягуар» за дві тисячі триста вісімдесят сім гривень. За такі гроші самі мали би стригти! Першого ж дня ледь Ван Гогів не наштампувала, добре що чоловіки милосердні трапилися…
– Треба набиратися досвіду… Треба! – товкмачила собі затято, намагаючись вирівняти горби і ями на потилицях клієнтів.
За тиждень роботи в конкретні мінуси дістала з тумбочки відкладені на Даринине навчання гроші, довго муляла і таки потягла сотню на хліб-цукор. За місяць мордувалася: може, не судилося їй жити по-новому? Б’ється рибою, а ножиці вперто живуть окремим від перукарки життям, вистригаючи вибагливі рівчачки на головах клієнтів. Може, до старого хазяїна повернутися? Хоч якась копійчина.
Ох, не хотіла. А що робити? Їсти ж треба. Вже зібрала інструмент, та згадала про загадкову невідворотну залежність долі рідної землі від її, Лідиного щастя. Якби ще за вікном бруньки лопалися – плюнула би, їй-Богу! Та за вікном стріляли. Прямо у мозок. Це ж що? Ліда здасться, і Україні край?
– Та мать вашу наліво! Нащо я вже така унікальна?! Краще би простою людиною була! – психанула.
Розклала щітки-ножиці, всілася у крісло, роздратовано увіп’ялася у двері перукарні.
– Клянуся оцими руками… Такою перукаркою стану – помрете від щастя! – затято мовила у порожній простір. – Усіх красивими зроблю! Вже не мені треба. Всім…
Почекала з півгодини, допетрала: дурні думки в голову лізуть, коли у перукарні порожньо. Отоді-то Ліда і вирішила: немає на кому навчатися перукарського щастя – собі красу наводитиме.
Та той день від початку видався незвичайним. Напередодні Ліда очей не зімкнула: Дарина не повернулася додому увечері, вночі… Мобільний одне довбав: «абонент поза зоною», і Ліда так перелякалася, що навіть зателефонувала Сашкові, своєму колишньому, що він два місяці тому в один день забрався з дому, лишивши коротку записку – «Зрозумів, що ми чужі», подався у прийми до Лідиної колишньої подруги Раїси, падло!
– Дитина зникла! – одними вустами.
– Яка дитина? – зпросоння не зрозумів Сашко.
– Наша!
За годину – перелякані, стривожені – блукали нічним Майданом: а де доньці бути, як від початку тільки там! Ліда заніміла від страхів, мовчки показувала всім фото Даринки у своєму мобільному. Сашко пояснював ошелешено:
– Даринкою звати. Білява така… Коси довгі. Рюкзак зі смайликом.
Смайл, смайл… На світанку біля дому Дарина розчулено усміхалася, обіймала маму-тата, що вони повернулися з Майдану ні з чим, заклякли на лаві біля під’їзду.