Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував — звучав життєствердно.
— Моя свекруха не померла, — сказала Катя. — Вона загинула.
— Як це сталося? — Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.
— У неї стався серцевий напад за кермом, — Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. — Вона їхала з дачі, одна, машиною…
Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:
— Ну і?
— А перед цим ми з нею посварилися, — дуже тихо сказала Катя. — На дачі. Вона поїхала дуже зла.
— Почуття провини, — похмуро сказав демон за її спиною.
Ірина кивнула:
— Ти почуваєшся винною?
Катя відвела очі.
— І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
Катя навпіл розірвала серветку.
— Стривай-стривай, — Ірина примружилась. — А як він дізнався про вашу сварку?
— Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, — сказала Катя ще тихіше.
— Дурна, — з тугою сказав демон. — Ну що за молода ідіотка…
— Ти мені заважаєш! — Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
— Ходить тут зі шваброю й заважає, — пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
— Доля привела тебе до мене, — сказала Ірина якомога впевненіше. — Ти думала, що йдеш по інтерв’ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
— Натерпілася від свекрухи, так? — вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
Дівчина швидко звела вогкі очі:
— Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
— Я тепер дачі цієї бачити не можу, — Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. — Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…
І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
— Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, — сказав демон. — Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.
Ірина слухала, обм’якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер’єру, мовчазного й безмовного.
— Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?
— А чом би не підсипати їй у чай снодійного? — Ірина підвела голову. — Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?
Демона пересмикнуло від відрази:
— Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.
— А конкретно? — Ірина зціпила зуби.
— Їй треба змінити долю, — дуже серйозно сказав демон. — Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе — точно.
— Ясно, — Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.