Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, — з іще більшою тугою подумала Ірина. — Але мацати, щоб переконатися — нехай його наші вороги мацають».
— З’ясуй — свекруха хворіла? — сухо, голосом слідчого почав демон. — Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?
— Надто багато запитань, — пробурмотіла Ірина.
У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
— Хто це? — спитав демон.
— Віка, — відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала — і натисла відбій.
— Я її відпустила на сьогодні, — пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. — Потім перетелефоною.
Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
— Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива — я б на дачі сиділа навіть узимку!
— Працюй, відьмо! — гаркнув демон. — Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
— Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, — монотонно тягла Катя.
— Ану тихо! — гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
— То хто сказав, що ти її довела? — заговорила м’якше, звертаючись до Каті. — Не пхинькай, зараз усе з’ясуємо…
Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала — диво! — непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
— Ти повинна собі пробачити! — вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. — Ти собі пробачиш — і він тобі пробачить!
Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
— А ти, бува, не вагітна?
Катя здригнулася:
— Ні.
— Шкода, — пробурмотіла Ірина. — Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
— Для якого діла? — сухо поцікавилася Катя.
— Для нашого спільного діла, — Ірині стало прикро. — Для його повернення.
— Брехня нікого не рятувала, — повідомила Катя ще сухіше.
Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.
— Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?
Катя набрала в груди повітря:
— Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…
Голос її обірвався. Очі знов змокріли.
— А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!
Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:
— Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!
— Цукор є? — лагідно спитала Ірина.
Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…
— А це чиї таблетки? — Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.
— Свекрушині, мабуть, — не дивлячись, сказала Катя. — Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.
— Кардофібрат, — прочитала Ірина на упаковці.
Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:
— Вона поміняла ліки?!
Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками — двох бракувало.
— Кардофібрат! — демон тріумфував. — Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…
— Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, — сказала Катя, не чуючи його. — Тільки валер’янку.
Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування — тугу.
— А яка гарна версія, — сказав він тихо.
— Це точно? — Ірина строго глянула на Катю. — Може, вона з’їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?
— Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, — твердо відповіла дівчина. — Свої ліки носила при собі.