Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.
«Це не демон, — сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…
Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»
— Ну от, — знов почала Катя, — вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п’ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.
— А навіщо вона поверталася? — для порядку запитала Ірина.
Катя байдужо знизала плечима:
— Забула щось. Мало чого.
Демон знову оживився:
— Що? Що вона могла забути?
Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.
«Ну — зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. — Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»
— Вона врізалась у стовп, — ледь чутно сказала Катя. — Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…
«Ми в глухому куті, — подумала Ірина. — Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»
Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…
— Бачу! — Ірина вказала пальцем демонові в груди. — Бачу!
Демон, здається, здригнувся й позадкував.
— Що? — злякалася Катя.
— Бачу її примару! — натхненно віщала Ірина. — Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім’я й по батькові?
Катя мовчала цілу секунду.
— Припиніть, — сказала нарешті. — Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.
Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.
— Спасибі, ви мені дуже допомогли.
Головне було — викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.
— Спасибі, ви мені дуже допомогли, — фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.
— Катю, стривай! — масним голосом кричала відьма.
— Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.
Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче — бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?
— Зараз поїдемо, — примирливо сказала відьма. — Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…
Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.
Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе — в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.
Катя злякалася по-справжньому.
Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.
Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася — і всім тілом гахнулася об двері.
І перемогла.
Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев’яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
— Відьма! — крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. — Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…
— Телефонуй, — пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. — В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.