«Он як, — подумала Іра зацікавлено. — У відьом ми не віримо. Раптом чуємо про себе правду… губимось… і з полегкістю розуміємо, що в нас є слід від обручки — доказ, і відьомські чари здаються нам тією ж таки класичною дедукцією…»
Азарт зайнявся, як світанок над річкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.
— Чого прийшла? — одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.
— По пораду, — пролопотіла дівчина.
— Брешеш! Що у тебе в сумці?
Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?
— Диктофон? — на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: — Підставити мене надумала?!
Дівчина замахала головою. Сум’яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.
— Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!
Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.
Підвела на Іру вперті сірі очі:
— Я просто хотіла взяти інтерв’ю. Підготувати матеріал. Для журналу.
— На кого працюєш? — Ірина готова була дихати полум’ям.
— Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.
— Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!
Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.
— Стій, — вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла — ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік — ні.
— А мужика цього ти вже не повернеш, — повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. — Інша жінка між вами.
Дівчина кліпнула:
— Нічого ви не знаєте, — в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. — Ні-чо-го.
І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.
— Це що, його мати?
Вона кинула слово в спину, мов м’ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.
Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.
— Його мати… свекруха, тебе… мучить!
Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:
— Вона… стривай, вона… померла?
Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар’єру було три чи чотири — і кожний приносив невимовну втіху.
— Померла! — Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. — А спокою тобі не дає!
В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.
— Бачу! — Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. — Он же вона!
Дівчина боролася довгу мить — а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб’ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…
— Не бачиш? А я бачу! — Голос відьми бив на сполох. — Я бачу духів! Я бачу демонів!
Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.
— Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?
Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам’ятає її «інтерв’ю».
— Винна? Зізнавайся — винна?!
Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину — «Ату», але замість цього заревіла міддю:
— Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!
Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:
— Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!
— Психована, — Іра стягла з голови хустину. — Ще й журналістка…
Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши — професійний прокол. Неприємно.
— Втомилася? — Віка поставила чашку на стіл — просто на церковну парчу.
— Вікусю, — сказала Іра, — зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.