Ірина глянула на нього — й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.
О десятій ранку Ірина зайшла до під’їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».
Віка відчинила їй двері й позадкувала:
— Що з тобою?
Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.
— Ти додзвонилася до психіатра?!
— Уже не треба, — глухо відгукнулась Ірина. — Все минулося. Я здорова.
— Здорова?!
Віка змусила її розвернутися до світла:
— Хто це тебе?!
— Спіткнулася, — сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.
— Спіткнулась я, гадство, — процідила Ірина. — І сама себе кулаком… об стовп… випадково.
Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:
— А це?
— Третє око, — глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.
— Третє око, — вичавила Ірина. — Вікусю, відчепись, будь ласка.
Віка відповіла уважним поглядом:
— Кому телефонувати?
Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.
— Нікому, — сказала ледве чутно. — Усе добре.
Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.
— Курити кидаєш, — повідомив демон.
— Курити кидаю, — крізь сльози повторила Ірина.
Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:
— На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.
— Добре, — Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…
— Ноут нехай залишить, — сказав демон.
— Ноут залиши.
— Добре, — Віка помовчала. — Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.
«Ще б пак, — подумала Ірина. — Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».
— Я поки що не викидала, — продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. — Ось.
Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини — собака.
— Її телефон, — демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. — Довідайся її телефон!
— Її телефон, — як автомат, повторила Ірина.
— Чий?
Ірина боялася дивитись на демона.
— Її, — припустила ледь чутно. — Цієї… дівулі.
Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон — на папірець-стікер.
— Зателефонуєш і віддаси фотку? — ризикнула все-таки запитати.
Ірина потрясла головою:
— Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.
— А завтра коли? — Віка схилила голову до плеча.
— Я зателефоную, — вичавила Ірина.
За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.
— Замкни, — сказав демон.
Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті — зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.
— Стильненько, — сказав крізь зуби.
Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.
— Покажи фотографію.
Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.
— Сідай за комп’ютер, — сказав він уривчасто. — За номером мобільного довідайся, хто така, ім’я, прізвище — все.
Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:
— А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!
— Така послуга є, — так само уривчасто кинув демон. — Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.
Вона народилася під щасливою зіркою.
У п’ять років тонула, але врятували, у дев’ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою — серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.
— Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» — скрізь, — звелів демон.
Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася — причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.