— Підемо, а то зараз стемніє, і ми звідси не виберемося, а місце тут досить небезпечне, хоч і гарне. Ти просто запам'ятай, як воно тут, запам'ятай, як світ змінює свої фарби, і як з цими фарбами змінюється сам світ. Ось таке от замкнуте коло. Якщо ти зможеш так само міняти і оживляти світ в своїх картинах, ти станеш не просто кращою з кращих, ти будеш унікальною.
Він сказав це і пішов вниз, міцно тримаючи мене за руку. За всю дорогу вниз він не промовив ані слова, а я сама не посміла порушити цю тишу. Я потім часто тримала його за руку, але саме той перший його дотик до мене я запам'ятала назавжди. Його рука, м'яка і тепла, була в той самий час такою міцною, шорсткою і надійною, що я йшла і навіть не дивилася під ноги. Я навіть не думала, що якщо шістнадцятирічна дівчина, яка щойно закінчила школу і ще не зовсім стала студенткою інституту, йде по лісі з тридцятирічним викладачем, при тому, він міцно тримає її руку, то це щось погано або аморальне. Я взагалі тоді ні про що не думала, настільки мені було добре.
Коли ми проходили повз того паркану біля будівництва, він ще раз нагадав:
— Не забудь, завтра на світанку ти починаєш працювати. Не поспішай, але і не затягуй, пам'ятай, що це не малюнок двадцять на тридцять сантиметрів, який розглядатимуть з відстані витягнутої руки або навіть ближче. Це велика картина, на яку треба дивитися з відстані, а це дуже важливо, це принципова різниця. Ти повинна навчитися малювати не лише маленькі пейзажі, а й великі картини, до речі, ти і портрети помалюй, тобі в академії стане в нагоді. Але зараз поки що працюй тут.
— Вадиме Вікторовичу… — я хотіла багато чого запитати, але він не дав договорити, а просто перебив:
— Давай, в неофіційній обстановці, просто Вадим, добре? І, бажано, на «ти», я не люблю офіціозу, навіть студентам я дозволяю так з собою спілкуватися, тому що ми люди мистецтва, а, значить, усі рівні.
— Так, але це якось не дуже буде правильно, коли шістнадцятирічна абітурієнтка на другий день знайомства говорить викладачеві «ти». — невпевнено сказала я.
— Коротше, Аня, я тобі дозволив, а ти, коли будеш готова, сама вирішиш. А зараз відпочивати, проводжати я тебе не буду, у мене ще справи, мені в іншу сторону. — він ще раз подивився мені прямо у вічі, посміхнувся і сказав: — Бувай.
Я повернулася і пішла одразу в протилежну сторону. Добре, що була ніч, і ніхто не бачив, як палали мої щоки. Цю ніч я, природно, не спала. Так, напевно, ніхто б і не спав після таких переживань і вражень. Я лежала на ліжку з відкритими очима і бачила свою майбутню картину. Як я провалилася в сон, я теж не пам'ятаю. Пам'ятаю, що прокинулася, коли вже було ясно. Годинник показував опів на п'яту ранку. Я швидко вмилася і, не снідаючи, побігла до паркану. Біля паркану мене чекали пензлі і валики, а також відра з фарбами і багато чого корисного для роботи. Сам же паркан був пофарбований в чисто білий колір. «Коли це він встиг?» — подумала я, але азарт мій був таким сильним, що я одразу же забула про всі думки і почала малювати. Я знову поринула в той стан, коли життя моє, моє тіло і мої думки сконцентрувалися в одному місці цілого всесвіту. Простіше кажучи, все інше просто зникло з моєї свідомості, навіть море, яке шуміло в ста метрах від мене, зникло, зате почало шуміти і пахнути море, яке поступово з'являлося на цьому паркані. Будівництво було давно занедбано, місце там було глухе, тому мені абсолютно ніхто не заважав, та навіть, якби хтось і пройшов повз чи зупинився, аби поспостерігати за мною, я все одно не звернула б на нього ніякої уваги. Так, малюючи, я не помітила, як настав вечір. Я думала, що це потемніло у мене в очах від втоми і голоду, але це просто сонце пішло за обрій. В один момент, як буває в горах, стало темно. Це і врятувало мене від голодної непритомності, я доповзла додому, просто впала на ліжко і заснула. Прокинулася я, коли сонце за вікном було вже високо. Дико хотілося їсти, але малювати хотілося ще більше, тим паче, що я проспала досить велику частину світлового дня. Перекусивши якимись пончиками на набережній, я знову взялася до роботи. Другий день був ще важчим, сонце палило нестерпно, фарби сохли прямо під пензлем, і не все виходило так, як хотілося. Але я продовжувала малювати далі. Через кілька днів біла стіна перетворилася в післештормовое море, в хвилях якого відбивалися червоне сонце і рожеві хмари з чайками, що летіли по небу. Вдалині на хвилях гойдалася невелика яхточка.