Так пройшли два тижні в таборі, я особливо ні з ким не здружилася, хоча дружити зі мною хотіли багато. Пацани мені постійно приносили свіжі польові квіти, вони навіть конкурували між собою за право отримати від мене знак уваги, але я на них не реагувала, я сприймала їх не більше, ніж майбутніх конкурентів на конкурсі. Через цю одержимість у мене не було тоді ані друзів, ані подруг, та вони мені були і не потрібні. Я не лягала спати, якщо під подушкою в мене не було якогось пензля, як талісмана. Але ось настав час конкурсу. Нам дозволили кожному самому вибрати сюжет і тему картини. Змагалася я в категорії «пейзажі». Для конкурсу нам був даний тиждень, рівно сім днів для виконання роботи. Розмір картини повинен був бути у всіх однаковий, нам видали натягнуті полотна, і ми почали роботу. Це було щось. Такого адреналіну я не відчувала жодного разу до того моменту. Фарба лягала рівними мазками, перетворюючи сіре полотно в різнобарвний пейзаж. Вийшло море, захід сонця, сосна на мисі, як тоді в дитинстві на першому моєму малюнку. Я дивилася і плакала. Я згадала дитинство, згадала, як я на колінах повзала навколо свого першого малюнка на набережній нашого міста, згадала маму, яка плакала, переживаючи за мене, що б я, бува, не збожеволіла зі своїм живописом. Картина виходила дуже непогана, але в ній не вистачало, як мені здавалося, життя. Море було красивим, але статичним, не живим, а мені хотілося, щоб всі бачили в морі хвилі, відчували вітер і аромат водоростей, чи вітер з моря, чи запах висушеної південним сонцем лаванди, якщо вітер дув з берега. Я все додавала фарб, намагаючись вселити в картину душу, підправляла дрібні деталі, вирівнювала нерівні мазки і штрихи. Я була так захоплена роботою, що не помітила, як пролетів цей тиждень. Потім була виставка робіт. Наші картини без рам, такою була умова конкурсу, розставили на набережній старого Несебара, повз ходили люди, звичайні туристи, місцеві, та всі, хто був тоді в тому місті. Журі придумало, що оцінювати наші картини повинні звичайні люди, далекі від мистецтва, а не професійні художники. Був організований свого роду аукціон наших картин. Біля кожної картини стояли запечатані скриньки з прорізами для грошей, хто більше збере грошей, той і переможець. Ну, так і вийшло, що моя картина зібрала грошей більше рази в три, ніж та, що зайняла друге місце. Мало того, потім цю картину купив якийсь багатий дядько за великі гроші. Але тоді був Радянський Союз, а радянським людям таке поняття, як гроші було диким, бо жили ми тоді при соціалізмі, де все є і нічого не бракує, і через це, як мені пояснили, гроші, виручені від продажу наших картин і від усього аукціону підуть до Фонду миру. Та мені взагалі були не потрібні ці гроші. Я тоді зрозуміла одне, що я на правильному шляху, що живопис — це моє життя, і що це назавжди.
Я повернулася додому з тріумфом переможця, мене показували по телебаченню, запрошували на радіо, писали зі мною інтерв'ю в журнали і газети, в МіськНО мені сказали, що зроблять все, аби я і далі писала картини і розвивалася, як художник. Навіть пообіцяли організувати персональну виставку моїх робіт. І я сама почала вірити в те, що я стаю зіркою. Ні, у мене не було зоряної хвороби, я цим ніколи не страждала, я навіть не показувала нікому грамот і кубків з різних конкурсів, ніколи не хвасталася своїми перемогами. Я просто закривалася вечорами в своєму сараї і малювала. І це були найкращі часи. Тоді я зрозуміла, що якщо щастя і існує, то лише там, де ти можеш займатися улюбленою справою. Я продовжувала малювати, ходити в художню школу, часто ходила по узбережжю, вибираючи час доби, погоду, місцевість, де можна створити якийсь шедевр. Я вже не так фанатично просиджувала ночі в своїй студії, але малювати я менше не стала. Просто трохи подорослішавши, я почала по іншому ставитися до цієї роботи. Бувало, що я кілька днів не доторкалася до пензлів тільки через те, що не могла знайти відповідного місця і часу для пейзажу. Так настав мій останній рік у середній школі. Прийшла осінь, потім була зима, весна, почалася підготовка до випускних іспитів. Нам постійно нагадували, що ми десятикласники, і що ми повинні з усією відповідальністю підійти до вибору своєї майбутньої професії. Нам проводили різні екскурсії на підприємства, приходили до нас інженери, пекарі, капітани кораблів, військові і вчені. Кожен розповідав і агітував за свою професію. Але мені це було все не потрібно, я давно вирішила, ким хотіла стати. Щоб не засмучувати батьків, я вирішила поступати до художної академії. Це давало можливість отримати вищу освіту і, в той самий час, займатися улюбленою справою. Одного разу до нас в клас прийшов той самий доктор-психолог, що приходив до нас додому, і почав нам розповідати про правильність вибору життєвого шляху. Я лежала на парті, мені було реально нудно і гидко його слухати. Але він підійшов до мене, сказав, що це повна неповага до старших. Я встала і подивилася йому в очі. Він одразу ж впізнав мене і замовк. Потім щось пробурчав собі під ніс і вийшов з класу, не сказавши більше ані слова. Я не знаю, чим була викликана його така реакція, напевно, він просто побачив в моїх очах ненависть і презирство, які так і не пройшли за ті чотири роки, коли він вперше прийшов до нас в будинок і намагався відвернути мене від самого дорогого мого заняття.