Надвечір знявся східний вітер і погнав «Єретик» до Балеарських островів. Голод знову почав нам дошкуляти. А риба, як на зло, не йшла на гачок.
Увечері я став на першу вахту. Спочатку все здавалося нормальним.
Всі мої відчуття були збуджені від голоду. Десь об 11-й годині нашорошене вухо вловило серед величного спокою моря якийсь дивний шум поблизу човна. Може, я став жертвою галюцинації? Мене охопив неспокій. Що це за шум? Я почав міркувати: люди були так далеко, що навіть у думках не могли підійти до нас. Отже, звуки ці народжуються десь у морі. Та в темряві годі було щось розглядіти. Я вирішив, що це дельфіни вистрибують з води, наче танцюють на нашу честь сарабанду довкола човна. Але шум був надто великий і тривало це незрозуміле явище так довго, що здалося мені дивним. Я нетерпляче чекав ранку і навіть очей не стулив, дуже зацікавлений. На світанку я помітив навколо «Єретика» величезні чудиська сірого, з металевим полиском, кольору.
— Кити! — заволав я і щосили смикнув Джека за руку.
Ми налічили їх з десяток. Вони мирно плавали навколо нас. Це були тварини завдовжки 20–30 метрів. Іноді одна з них повертала просто до нас, пірнала за кілька метрів од човна, і ми бачили ще її хвіст, коли голова вже виринала десь попереду. Ці колосальні істоти здалися мені спокійними, лагідними і сповненими найкращих намірів. Але Джека стривожила їх несподівана поява. Він боявся, що необережним рухом одна з цих величезних істот перекине човен. Коли вдень кити зникли, Джек пообіцяв не залишати мене самого на вахті, бо не зовсім вірив у привітність наших нічних відвідувачів. Я був задоволений з цього і згодом вдавався до невинних хитрощів, примушуючи його чергувати разом зі мною у найвідповідальніші хвилини вахти.
30 травня минуло без пригод і нічого не додало до нашого меню. Потроху ми звикали до цього ненормального життя, так би мовити, пристосовувалися до нього. Лишалося тільки з'ясувати, як поводитиметься човен під час шторму. Чи витримає він негоду, як під час подорожі з Булоні у Фолкстон? Я вірив, що витримає. Правда, Джек сумнівався, але все ж погодився піти на ризик. Та це й зрозуміло, — краще ризикувати тут, де часто зустрічаються кораблі, ніж в океані, на відстані півтори тисячі миль од берега.
Вечір приніс нам несподівану радість. Майже через сімдесят дві години після того, як французьке узбережжя зникло за обрієм, ми помітили у вечірній імлі обриси Мон-Торо, найвищої точки острова Менорки. Джек передбачив це ще опівдні, коли з величезними труднощами йому вдалося визначити за сонцем наше місцезнаходження. Я навіть за нормальних умов вважав цю операцію чудернацькою, а в наших умовах вона здавалася мені чисто спортивною. Джеку треба було сумістити з допомогою секстанта відображення нижнього краю сонця з горизонтом. Це вимірювання досить складне навіть в умовах високої корабельної палуби. А спробуйте зробити його в надувному човні, коли тебе підкидає весь час на хвилях! — Земля! Менорка!
Яка величезна, до болю гостра радість охоплює потерпілого, коли на обрії з'являється давно очікувана земля! Нарешті! Давно вже час, бо голод дошкуляв нам немилосердно. Ось уже два дні ми не їли нічого, крім кількох ложок планктону.
Та на цьому страждання наші не скінчилися. Нам здавалося, що до берега буквально рукою подати. Насправді ж нам довелося пливти до нього дванадцять днів, тобто вдвоє більше за той час, який ми провели серед моря. Коли б ми це знали, то, мабуть, впали б у відчай! Але ми, звичайно, не знали цього і складали плани нашого життя на березі і тексти телеграм близьким та знайомим. Перед нашими очима поставали вже спокусливі картини першого сніданку в маленькому сільському заїзді, коли раптом вітер ущух і вітрило обвисло, наче ганчірка. Ми пильно глянули на небо: воно хмурнішало, а на південному сході заклубочилися хмари. Насувався шторм. Швиденько ми кинули якір у море, бо не наважувалися далі пливти з вітрилом. Спустили його, закрили човен брезентом і вирішили так провести ніч, чекаючи, поки вщухне буря. Вона налетіла на нас раптово. Ми сиділи зіщулившись, в страшенній тісноті, підібгавши ноги. Було дуже незручно, зате безпечно. Хвилі розбивалися об передню частину «Єретика», ми чули, як вони з гуркотом перекочувалися над нашими головами. «Єретик», наче спрут, чіплявся за хвилі. Тепер я переконався, що ніяка хвиля не перекине наш човен — він мав чудову стійкість. Я навіть міг вести записи в судновому журналі, а всередині човна жодна річ не була зрушена з свого місця. Буря лютувала все дужче.