Після кількох спроб я вже впевнено робив обчислення. Мені не треба було точно знати час: досить було визначити кут між сонцем у найвищій його точці і горизонтом. В усіх випадках я виходив з цього обчислення, бо практично весь час плив по меридіану (Танжер лежить приблизно на 6° західної довготи, Касабаланка — на 7°37? а різниця становила щось 1°); отже, довготу можна було не визначати.
Цієї ж суботи, 16 серпня, я бачив багато літаків, що пролітають через Касабланку. Напрямок їх польотів стає мені в пригоді, він дозволяє уточнити курс. Але все одно я почуваю себе надзвичайно самотнім. Я вже думаю, пливти мені далі чи, може, пристати в Касабланці? Чого там приховувати, страх і нудьга добре дошкулили мені. Поки що я пливу вздовж берега. А що потім? Коли я дивлюсь на неосяжні простори океану, мені стає моторошно. І справді, він нічим не нагадує Середземне море, яке залишилося позаду.
Неділя, 17 серпня, минає, як звичайно, одноманітно: кілька пароплавів, кілька літаків. Удень я не бачив берега, але знаю, що він недалеко, і ця впевненість підтримує мою віру.
Вночі я спокійно відпочиваю, міцно закріпивши заздалегідь стерно і вітрило. Правда, два чи три рази на ніч мені доводиться прокидатися, щоб глянути на компас, вітрило, подивитися в бік берега, перевірити, чи все в порядку. Потім я знов лягаю спати. А навколо — гнітючий спокій, його не порушує жоден звук. Навіть вітер і той, здається, не наважується перервати мій мирний сон.
На світанку 18 серпня, прокинувшись, я побачив, що мене з усіх боків оточує густий туман. От біда! Зараз я особливо добре зрозумів, яка корисна річ — компас.
Роблю спробу визначити курс за астрономічною навігацією, — не можу ж я весь час залежати від полуденного сонця! На жаль, мої підручники і довідники, видані англійською мовою, більше пояснюють «через що» і «чому» замість того, щоб дати практичні поради. Звичайно, наслідки цих обчислень виявилися сумними. Та це не зіпсувало мого настрою. А от завивання корабельних сирен у тумані тримає мене в напруженні… Це вже не одна сирена, як біля островів Колумбретес. Луна посилює і повторює їх весь час. Виникає таке відчуття, ніби перекликаються величезні потвори. Цього дня я, мабуть, уперше по-справжньому зрозумів, що таке самотність, і пригадав поради Джека, який умів виходити з найскрутнішого становища. От якби він приєднався до мене в Касабланці або на Канарських островах! А поки що я самотній, зовсім самотній, і все на світі здається мені підступним і ворожим! І нема жодної людини, яка могла б підтримати мене або розвіяти мій сумний настрій. Інколи мені здається, що я відразу став би жертвою галюцинації, коли б не міг відрізнити дійсність од міражу. Хоч би вже швидше допливти до Касабланки, а там по всьому! Я просто знудьгувався за людським товариством. Крім того, сьогодні я навіть не бачив землі, може, пощастить помітити хоч сигнальні вогні на узбережжі. Так, я самотній, зовсім самотній… Землі не видно, вогні зникли. Я вже впав у відчай, коли мене наздогнав танкер із Станвангера.
— Де Касабланка?
— Прямуй цим самим курсом. Щасливого плавання! — кричать мені з корабля.
Вівторок. Я відчуваю, як гнів душить мене. Ще б пак! Тільки вісім годин я йду під вітрилом, а шістнадцять доводиться чекати вітру, бо навколо мертвий штиль. І коли ж, нарешті, я зустріну отой знаменитий пасат? На щастя, наді мною час від часу пролітають літаки — отже, мій напрямок правильний. Без сумніву, я наближаюся до мети. Коли вітер не зрадить мене, я доберуся до Касабланки цього ж вечора або завтра вранці. Я вже починаю підраховувати, скільки в середньому потрібно часу, щоб пропливти від Канарських до Антільських островів. Виходить щось п'ятдесят чи шістдесят днів. Настрій поліпшується…
Риби й далі супроводять «Єретик». Велика «брама раї», рятуючись од виру за човном, вистрибує з води і падає, на своє лихо, прямо в човен. Але я починаю вже міят про смачну печеню.
О 14-й годині 30 хвилин, коли в промінні сонця заблищали нафтосховища Федали, я занотовую в своєму щоденнику: «Цього вечора або завтра вранці я питиму прісну воду».
О 20-й годині 30 хвилин я вже перебував за сто метрів од молу Касабланки. Мені не вдалося ввійти в порт, бо неспокійна зиб не дала змоги побачити сигнальні буї. Нічого не вдієш, доведеться ще й цю ніч провести в океані. Гуркіт хвиль, що розбиваються об мол, я сприймаю недовірливо, але все-таки вкладаюся спати. Нарешті якось засинаю. І справді, краще вже спати серед океану, ніж біля берегів! Для мореплавців берег інколи небезпечніший, ніж море!