— Я прийшла сюди не для того, щоб демонструвати вам свою ерудицію, пане. Усе, що я знаю, — це як відрізнити кока-колу від пепсі. Ви не бажаєте поговорити зі мною про парад мод?
Відвертість і прямота дівчини, здається, справили на нього добре враження.
— Ми про це поговоримо, коли замовимо собі випити, після вечері.
Він зробив паузу, поки обоє роздивлялися одне одного й намагалися вгадати, що співрозмовник думає.
— Ви дуже гарна, — промовив араб. — Якщо погодитеся випити зі мною в моєму готелі, я дам вам тисячу франків.
Марія вмить усе зрозуміла. Чи була це провина агенції моделей? Чи була це її власна провина, оскільки вона мала б детальніше розпитати про те, як відбудеться ця вечеря? Ні, це була не провина агенції і не її власна провина, просто подібні переговори завжди відбуваються саме так. Зненацька вона відчула, що їй хочеться в сертан, у Бразилію, хочеться кинутись у обійми своєї матері. Вона пригадала застереження Маїлсона, на пляжі, коли він сказав їй про триста доларів; у той час ця сума здалася їй дуже привабливою, вона ніколи не сподівалася, що за одну ніч, проведену з чоловіком, можна отримати стільки грошей. Але в цю мить вона раптом чітко усвідомила, що не має нікого, абсолютно нікого у світі, з ким би вона могла поговорити; вона була сама-одна, в чужому місті, зі своїми двадцятьма двома відносно непогано прожитими роками, які, проте, не могли підказати їй найліпшу відповідь.
— Налийте мені ще вина, будь ласка.
Поки араб доливав вина в її келих, думка Марії летіла швидше, аніж Маленький Принц під час своїх мандрів різними планетами. Вона приїхала сюди в пошуках пригод, грошей, а можливо, й чоловіка, вона знала, що рано чи пізно їй доведеться приймати такі пропозиції, як сьогоднішня, бо вона не була невинною й уже звикла до поведінки чоловіків. Але вона ще вірила в агенції моделей, у блискучу кар’єру артистки, в багатого чоловіка, в родину, в дітей, онуків, у шикарний одяг, у переможне повернення до міста, в якому вона народилася. Вона мріяла, що здолає всі труднощі лише завдяки своєму розумові, своїм чарам, своїй силі волі.
У цю мить під натиском реальності споруда цих рожевих мрій обвалилася в її голові. На превеликий подив араба, вона заплакала. Її супутник, розриваючись між страхом скандалу та чоловічим інстинктом захистити дівчину, не знав, як йому бути. Він покликав офіціанта, щоб попросити рахунок, але Марія зупинила його:
— Не робіть цього. Налийте мені ще вина і дайте мені трохи поплакати.
І Марія подумала про хлопчика, який попросив у неї олівця, подумала про хлопця, з яким вона цілувалася не розтуляючи рота, про те, з якою радістю вона рвалася в Ріо-де-Жанейро, про чоловіків, які користувалися нею, нічого не давши їй навзамін, про пристрасті та любов, що їх вона втратила на своєму життєвому шляху. Її життя, попри його позірну свободу, було нескінченною низкою годин очікування чуда, справжнього кохання, пригоди, що завершиться тим самим романтичним фіналом, які вона завжди бачила у фільмах і про які читала в книжках. Один із авторів писав, що час не змінює людину, знання та досвід не змінюють людину, єдине, що може її змінити, — це кохання. Яка дурість! Той, хто це написав, знав лише один бік монети.
Кохання й справді було тією єдиною річчю, що могла цілком змінити життя людини в будь-яку хвилину. Але існував і другий бік монети, який примушував людину обирати собі зовсім інший напрямок, аніж той, яким вона хотіла йти спочатку. Цей другий бік монети називався розпач. Атож, мабуть, кохання й справді спроможне когось змінити; але розпач змінює тебе набагато швидше. Ну що тепер робити тобі, Маріє? Утекти звідси, повернутися до Бразилії, стати вчителькою французької мови, одружитися з хазяїном крамниці одягу? Чи, може, пройти трохи далі вперед, на одну лише ніч, у місті, в якому вона нікого не знає і в якому ніхто не знає її? Чи може статися, що лише одна ніч і такі легкі гроші спонукають її йти далі, вже не зупиняючись аж до того мосту на її шляху, перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?
Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.
— Ви не знали, про що йдеться?
— Знала, але ж прийшла, — відповіла Марія, ще вся у сльозах.
Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока, благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний і люди чекали своєї черги.