Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.
«Ми перебуваємо в падолі сліз», — сказала їй невидима подруга.
— Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, — відповіла їй Марія. — Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом одного з періодів мого життя.
Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.
Марія пішла до парку розваг, купила квитка на російські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише іграшка. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що їсть, — знала тільки, що це коштує дуже дорого, — і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо їй не треба було більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.
У кінці дня вона зателефонувала до агенції, сказала, що дуже задоволена зустріччю і що вона їм вдячна. Якщо вони працюють серйозно, то запитають про фотографії. Якщо вербують жінок, то організують їй нові зустрічі.
Вона перейшла через міст і повернулася до своєї маленької квартири, твердо постановивши, що не купить собі телевізора, навіть якби їй дуже цього захотілося: їй треба було думати, вона потребувала весь свій час для того, щоб думати.
Рядки зі щоденника Марії, записані в ту ніч (із зауваженням на берегах: «Я не зовсім у цьому переконана»):
Я зрозуміла, чому чоловік платить жінці: він хоче бути щасливим.
Ніхто не стане платити тисячу франків лише за те, щоб пережити оргазм. Він хоче бути щасливим. Я також хочу бути щасливою, всі цього хочуть, проте нікому це не вдається. Що я втрачу, якщо зважуся на певний час перетворитися на… про це слово важко навіть подумати, а тим паче написати його… проте відступати пізно… що я можу втратити, якщо стану на певний час повією?
Честь. Гідність. Повагу до себе. Проте, якщо добре подумати, то жодної з цих якостей я ніколи не мала. Я не просила, щоб мене народжували на світ, я не знайшла чоловіка, який би мене покохав, я завжди ухвалювала хибні рішення. А тепер нехай за мене вирішує саме життя.
З агенції зателефонували наступного дня, запитали про фотографії і про те, коли відбудеться парад мод, оскільки за свою роботу вони мали отримати комісійні. Марія відповіла, що араб сконтактується з ними, відразу зробивши висновок, що вони нічого не знають.
Вона пішла до бібліотеки й попросила книжки про секс. Вона мала серйозний намір попрацювати — лише один рік, так вона собі твердо пообіцяла, — в ремеслі, в якому нічого не розуміла, й насамперед повинна була навчитися, як їй діяти, як дарувати втіху і як отримувати за неї гроші.
Вона була розчарована, довідавшись від бібліотекарки, що вони мають лише кілька трактатів суто технічного характеру, адже бібліотека була державною. Марія прочитала назву одного з таких технічних трактатів і відразу повернула книжку: там і слова не мовилося про щастя, говорилося тільки про ерекцію, проникнення, імпотенцію, заходи остороги проти небажаної вагітності, тобто про речі, позбавлені будь-якої привабливості. Якусь мить вона всерйоз обмірковувала, чи не почитати їй «Психологічні розважання про фригідність», позаяк, у своєму випадку, їй щастило досягти оргазму лише через мастурбацію, хоча було б набагато приємніше, якби вона доходила до цього під час статевих зносин із чоловіком.
Проте для неї тепер ішлося не про втіху, а про роботу. Вона подякувала бібліотекарці, зайшла до крамниці й зробила свій перший внесок у майбутню кар’єру, що вже маячила на її обрії, — купила одяг, який здався їй сексуальним або спроможним розбудити жадання будь-якого виду. Після цього пішла на те місце, яке знайшла на мапі. Вулиця Берна починалася від церкви (за дивним збігом обставин ця церква була зовсім неподалік від японського ресторану, в якому Марія вчора вечеряла!), далі йшли суцільні вітрини крамниць, у яких продавалися дешеві годинники, а в протилежному її кінці стояли ті кабаре, про які їй доводилося чути, о цій годині дня вони були всі зачинені. Вона знову прогулялася берегом озера, купила, без найменшого почуття ніяковості, п’ять порнографічних журналів, аби почитати про те, чим збиралася незабаром зайнятися, зачекала, поки настане вечір, і знову рушила до тих місць. Там вона навмання вибрала один бар, над яким прочитала заманливу бразильську назву «Копакабана».