Выбрать главу

Я ще нічого не вирішила, подумки сказала вона самій собі. Спершу треба розвідати, як воно тут і що. Вона ще ніколи не почувалася так упевнено й так добре, відколи прибула до Швейцарії.

— Вам потрібна робота, — сказав хазяїн кабаре, який мив келихи за прилавком, навіть не надавши своїй фразі запитальної інтонації. У приміщенні було кілька столів, великий закутень із чимось подібним до танцювального майданчика та кілька канап, притулених до стіни. — Нічого не вийде. Щоб тут працювати, треба мати принаймні письмовий дозвіл на працю, ми не збираємося порушувати закон.

Марія показала йому свій дозвіл, і її співрозмовник відразу пом’якшився.

— Маєте досвід?

Вона не знала, що йому відповісти: якби сказала, що має, він би запитав, де вона працювала раніше. Якби сказала, що ні, він би, певно, відмовив їй.

— Я пишу книжку.

Ця думка прилетіла невідомо звідки, так ніби її підказав якийсь невидимий голос, що вирішив допомогти їй у цю критичну мить. Вона помітила, що співрозмовник зрозумів, що це брехня, проте вдав, ніби повірив.

— Перш ніж прийняти якесь рішення, побалакайте з дівчатами. Ми маємо тут принаймні шість бразилійок, і ви зможете довідатися про все, що вас тут чекає.

Марія хотіла була сказати, що не потребує нічиїх порад і ще нічого не вирішила, але бармен уже перейшов на протилежний кінець бару, залишивши її саму-одну й навіть не запропонувавши їй склянку води.

Прийшли дівчата, хазяїн підкликав кількох бразилійок і попросив, щоб вони погомоніли з недавно прибулою. Жодна з них не виявила бажання послухатися його, й Марія зрозуміла, що вони бояться конкуренції. Залунала музика, в якій можна було розчути мелодії кількох бразильських пісень (зрештою, це кабаре називалося «Копакабана»). Увійшло кілька дівчат із азійськими рисами обличчя, увійшли й інші, які, здавалося, щойно спустилися з засніжених романтичних гір, що оточували Женеву. Нарешті, після майже двох годин чекання, дедалі сильнішої спраги, кількох сигарет, дедалі глибшого відчуття, що вона збирається прийняти рішення помилкове, багаторазового повторення подумки фрази: «Чого мені, власне, тут треба?», та роздратування, спричиненого тим, що ані хазяїн закладу, ані дівчата не виявляли до неї найменшого інтересу, одна з бразилійок таки підійшла до неї.

— Чому ти обрала саме цей бар?

Марія могла повернутися до своєї історії про книжку або повестися так, як повелася у випадку з курдами та з Хуаном Міро: сказати правду.

— За його назву. Я не знаю, де мені почати, та й не знаю ще, власне, чи варто починати.

Дівчина, здавалося, була вражена цією прямою й відвертою відповіддю. Вона цмулила щось схоже на віскі, слухала бразильську музику, яка тут лунала, сказала, що сумує за своєю батьківщиною, повідомила, що в цю ніч вуличний транспорт ходитиме рідко, бо великий міжнародний конгрес, який відбувався неподалік Женеви, вже закінчився. Наприкінці, помітивши, що Марія досі не збирається йти, вона сказала:

— Усе дуже просто, треба тільки дотримуватися трьох правил. По-перше, ніколи не закохуйся в того, з ким ти працюєш або кому віддаєшся. По-друге, не вір обіцянкам і завжди бери гроші вперед. По-третє, не вживай наркотиків.

Вона зробила паузу.

— І починай відразу. Якщо ти повернешся сьогодні додому, не підчепивши чоловіка, ти ще двічі подумаєш і не знайдеш у собі мужності повернутися.

Марія була готова отримати консультацію, довідатися про якісь подробиці своєї тимчасової праці та свої можливості в цьому ділі, але побачила, що опинилася перед почуттям, яке штовхає людину ухвалювати рішення не гаючись, — вона побачила перед собою розпач.

— Гаразд. Сьогодні й почну.

Вона не зізналася, що почала вже вчора. Жінка, яка розмовляла з нею, щось сказала хазяїнові бару, якого назвала Міланом, і той підійшов поговорити з Марією.

— Яка у вас спідня білизна — гарна?

Досі ніхто не ставив їй таких запитань. Навіть її полюбовники, навіть араб, навіть подруги, а тим паче — чоловік сторонній. Але таким було життя в цьому закладі: відразу до діла.

— Я в голубих трусиках… І без ліфчика, — докинула з викликом.

Але у відповідь почула не схвалення, а навпаки:

— Завтра вдягніть вузькі труси, бюстгальтер і довгі панчохи. Наш ритуал вимагає мати на собі якомога більше одягу.

Не гаючи часу й тепер уже переконаний, що перед ним початківець, Мілан описав їй решту ритуалу: «Копакабана» має бути респектабельним закладом, а не борделем. Чоловіки, що навідуються до цього закладу, люблять тішити себе думкою, що їм зустрінеться тут жінка самотня, яка не має друга. Якщо хтось підійде до її столу і його ніхто не перепинить по дорозі (бо, крім усього іншого, існує ще пиха «клієнта» незамінного для певних дівчат,), то немає сумніву, що він запитає: «Хочете чогось випити?»