— Зачекайте хвилинку.
Вона здивовано глянула вбік. Бар, до якого вона увійшла, був закладом респектабельним, це була не «Копакабана», де кожен чоловік має право сказати ці слова, хоча навіть там жінка може відповісти йому: «Я йду звідси і, будь ласка, мене не затримуйте».
Марія наготувалася пустити почуті слова повз вуха, але її цікавість була сильнішою, й вона обернулася на звук голосу. Вона побачила дивну сцену: чоловік років тридцяти (чи їй слід було подумати «молодик років тридцяти» — її світ постарів дуже швидко) з довгим волоссям, стоячи навколішках на підлозі — поруч нього лежали, безладно розкидані, кілька пензлів, — малював якогось пана, що сидів у кріслі, з келихом ганусівки в руці. Вона не помітила їх, коли увійшла.
— Не йдіть звідси. Я вже закінчую цей портрет і хотів би намалювати й вас.
Марія відповіла — і своєю відповіддю зав’язала вузол, якого у всесвіті ще не було.
— А мені не цікаво, щоб ви мене малювали.
— З вас промениться світло. Дозвольте мені принаймні зробити ескіз.
Що таке ескіз? І про яке «світло» йдеться? Вона не перестала бути жінкою марнославною— тільки уявити собі, що вона матиме свій портрет, виконаний майстром, який береться за це цілком серйозно! Вона почала мріяти: а раптом це знаменитий художник? Вона знайде своє безсмертя, увічнена на його полотні! Виставлена в Парижі або в Сальвадорі-де-Багія! Міф!
З другого боку, що робить тут цей чоловік, з усім отим безладом навкруги нього, в такому дорогому барі, де, мабуть, буває багато людей?
Угадавши її думки, офіціантка, яка чекала відвідувачів, сказала стишеним голосом:
— Це художник дуже відомий.
Отже, інтуїція її не підвела. Марія спробувала опанувати себе й зберегти холоднокровність.
— Він приходить сюди вряди-годи й завжди приводить із собою важливого клієнта. Каже, що йому подобається це оточення, що він знаходить тут натхнення. Він малює панно з людьми, які репрезентуватимуть наше місто, — це замовлення префектури.
Марія подивилася на чоловіка, що позував для портрета. І знову молоденька офіціантка вгадала її думки.
— То хімік, який зробив революційне відкриття. Йому дали Нобелівську премію.
— Не йдіть, — повторив художник. — Я закінчу через п’ять хвилин. Замовте що хочете й запишіть на мій рахунок.
Наче загіпнотизована цим наказом, вона сіла за прилавок бару, замовила коктейль із ганусівки (вона не звикла пити міцні трунки, і єдине, що їй спало на думку, — це наслідувати Нобелівського лауреата) і стала дивитись, як художник працює. «Я не репрезентую місто, отже, він зацікавлений у чомусь іншому. Але ж він не на мій смак», — подумала машинально, повторивши те, що завжди собі казала, відколи почала працювати в «Копакабані»; це був якір її спасіння і її небажання потрапити в одну з пасток, які наставляє людині серце.
Після того як вона собі це прояснила, вона подумала, що чому б їй і не зачекати трохи, — можливо, дівчина за прилавком сказала правду, і цей чоловік справді може відкрити їй двері у світ, якого вона не знала, але про який часто думала: зрештою, хіба вона не мріяла стати моделлю?
Вона спостерігала за тим, з якою вправністю та швидкістю він закінчував свою працю, — полотно, на перший погляд, було дуже велике, але воно було майже повністю згорнуте, й вона не могла бачити інших облич, які там були намальовані. А що, як перед нею нова нагода? Цей чоловік (вона вирішила, що це «чоловік», а не «хлопець», бо в цьому випадку вона відчула б себе надто старою для його віку) начебто не належав до типу тих, котрі можуть зробити таку пропозицію тільки для того, щоб перебути з нею ніч. Через п’ять хвилин, як і обіцяв, він закінчив свою роботу, а тим часом Марія зосередила всі свої думки на Бразилії, на своєму блискучому майбутньому та на абсолютній відсутності свого інтересу до того, щоб заводити знайомство з новими людьми, які могли б поставити всі ці плани під загрозу.
— Дякую, тепер ви можете змінити позу, — сказав художник хімікові, який, здавалося, прокинувся від сну.
А тоді обернувся до Марії і сказав без зайвих околясів:
— Проходьте в отой куток і розташовуйтесь, як вам зручно. Світло зараз майже ідеальне.