Ніхто ніколи їй цього не казав. «Я бачу ваші тверді груди», «я бачу ваші округлі стегна», «я бачу екзотичну красу тропіків» або, в найліпшому випадку, «я бачу, що ви хочете позбутися цього життя, то чом би вам не дати мені шанс, і я збудую для вас помешкання». Такими були коментарі, що їх вона звикла чути, але… світло, яке промениться з вас? Чи, може, він мав на увазі світло призахідного сонця?
— Це ваше особисте світло, — пояснив він, коли до нього дійшло, що вона нічого не зрозуміла.
Особисте світло. Що ж, ніхто, мабуть, не перебуває далі від реальності, аніж цей наївний художник, який навіть у свої ймовірні тридцять років нічого не навчився від життя. Як усім відомо, жінки дозрівають набагато швидше, ніж чоловіки, і Марія — хоча й не відбувала безсонних ночей, намагаючись розв’язати свої філософські конфлікти, — одне принаймні знала твердо: вона не має того, що художник називав «світлом» і що вона витлумачила як «особливий полиск». Вона нічим не відрізняється від інших людей, мовчки переживає свою самотність, намагається виправдати все, що робить, прикидається сильною, тоді як насправді вона дуже слабка, прикидається слабкою, коли почувається сильною, відмовилася від будь-якого спокою задля ризикової праці, яка, проте, вже наближається до свого фіналу, плекає плани на майбутнє й розкаюється у своєму минулому — і така людина ніяк не може мати якогось «особливого полиску». Він сказав це, певно, лише для того, щоб примусити її мовчати й бути задоволеною з того, що вона сидить тут, граючи перед ним роль ідіотки.
«Особисте світло. Міг би сказати й щось інше, наприклад: „Який у вас гарний профіль!“»
Як проникає світло в дім? Через відкриті вікна. Як проникає світло в людину? Через двері, відчинені для кохання, якщо вони справді відчинені. А її двері для кохання зачинені, вона знає це твердо. Мабуть, це зовсім поганий художник, який нічого не розуміє.
— Я закінчив, — сказав він і почав збирати своє причандалля.
Марія не зворухнулася. Хотіла попросити дозволу подивитися на картину, але ж це могло бути ознакою її невихованості, виявом недовіри до хисту художника.
Проте голос цікавості заглушив усі інші. Вона звернулася до нього з цим проханням, і він дав згоду.
Він намалював лише обличчя; воно було схоже на її обличчя, проте, якби коли-небудь вона побачила цю картину, не знаючи, хто був моделлю, вона сказала б, що це хтось набагато сильніший за неї, наповнений «світлом», якого вона не могла побачити, коли дивилася на себе в дзеркало.
— Мене звати Ральф Гарт. Якщо бажаєте, я куплю вам іще один коктейль.
— Ні, дякую.
На перший погляд, їхня зустріч тепер звертала на добре знайому стежку: чоловік намагався звабити жінку.
— Будь ласка, дві ганусівки, — сказав він, не звернувши увагу на відмову Марії.
Що вона має намір тепер робити? Читати невимовно занудну книжку про управління фазендами? Прогулятися, як уже робила сотні разів, берегом озера? Тож чи не цікавіше буде поговорити з кимось, хто побачив у ній світло, про яке вона й гадки не мала, саме в той день, що його вона позначила в календарі як початок завершального етапу її «експерименту»?
— Де ви працюєте?
Це було запитання, якого їй би не хотілося чути, запитання, яке примушувало її сахатися мало не від кожного, хто до неї підходив (що у Швейцарії траплялося рідко, з огляду на стриману вдачу її жителів). Як їй найліпше відповісти на нього?
— Я працюю в кабаре.
От і гаразд. Вона мала таке відчуття, ніби з пліч у неї звалився величезний тягар, — і вона була дуже задоволена з себе; наука, яку вона здобула, відтоді як стала жити у Швейцарії, таки пішла їй на користь, і тепер вона спроможна запитувати (Хто такі курди? Що таке «Дорога на Сантьяго»?) та відповідати («Я працюю в кабаре»), не переймаючись тим, що подумає її співрозмовник.
— Мені здається, я вже вас бачив.
Марія відчула, що йому хочеться піти далі, й тішилася своєю маленькою перемогою; художник, який лише кілька хвилин тому віддавав їй накази, здаючись абсолютно впевненим у тому, чого йому треба, тепер обернувся на такого ж чоловіка, як і всі інші, невпевненого в собі перед незнайомою жінкою.
— А що це за книжки?
Вона показала. Управління фазендами. Її співрозмовник, здавалося, ще більше втратив упевненість у собі.
— Ви працюєте в галузі сексу?
Він поставив ризиковане запитання. Невже вона була вдягнена, як повія? Вона окинула себе поглядом. Це ставало досить цікавою грою, вона абсолютно не мала чого втрачати.
— Чому чоловіки думають лиш про це?
Він поклав книжки назад у її сумочку.