Зненацька вона вийшла зі свого дрімотного стану й тепер слухала його уважно. Проституція священна? Хіба можна заробляти гроші сексом і в такий спосіб наблизитися до Бога?
— Грецький історик Геродот так пише про Вавилонію: «Там існує дуже дивний звичай: кожна жінка, яка народилася в Шумерії, зобов’язана, принаймні раз у житті, піти до храму богині Іштар і там віддатися якомусь незнайомцю на знак гостинності й за символічну плату».
Згодом вона запитає, хто така ця богиня; можливо, вона також допоможе їй віднайти те, що вона втратила, а що саме — вона не знає.
— Вплив богині Іштар поширювався на весь Схід і досягав Сардинії, Сицилії та портів Середземного моря. Дещо згодом, за часів Римської імперії, інша богиня, Веста, вимагає, щоб їй дарували повну невинність або віддавалися їй цілком. Щоб підтримувати священний вогонь, жриці її храму брали на себе обов'язок виводити молодих людей та царів на дорогу сексуальності: вони співали еротичні гімни, входили в транс і віддавали свій екстаз у всесвіт, у такий спосіб ніби прилучаючись до божества.
Ральф Гарт показав фотокопію кількох стародавніх текстів із перекладами німецькою мовою внизу сторінки. Повільно продекламував, перекладаючи кожен рядок:
Марія кілька разів схлипнула, й Ральф Гарт засміявся; її життєва енергія поверталася, «світло» знову засяяло. Треба розповідати їй далі, показати малюнки, дати їй відчути, що її кохають.
— Ніхто не знає, чому священна проституція зникла, проіснувавши щонайменше два тисячоліття. Можливо, внаслідок розповсюдження хвороб або тому, що суспільство змінило свої правила, коли релігії також змінювалися. Тепер священної проституції не існує й ніколи більше не існуватиме. Сьогодні чоловіки контролюють світ, і термін «проституція» існує лише для того, щоб створювати тавро й називати повією кожну жінку, яка порушує узвичаєні правила поведінки.
— Ти зможеш прийти до «Копакабани» завтра?
Ральф не зрозумів, чому вона раптом про це запитала, але негайно кивнув головою.
Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона пройшла босоніж доріжкою Англійського саду в Женеві:
Я не знаю, чи було воно колись священним, чи ні, але Я НЕНАВИДЖУ ТЕ, ЩО РОБЛЮ. Воно руйнує мою душу, примушує мене втрачати контакт із самою собою, навчаючи мене, що біль — це винагорода, що гроші усе купують, усе виправдовують.
Ніхто не почуває себе щасливим навколо мене; клієнти знають, що платять за те, що мусили б мати задарма, й це їх пригнічує. Жінки знають, що мусять торгувати тим, що вони воліли б віддавати лише для втіхи та пестощів, і це руйнує їхню психіку. Я довго відмовлялася визнати, — перед тим як це написати, — що я нещаслива, невдоволена собою, але тепер знаю тільки те, що я мусила це витримувати й мушу ще витримати протягом кількох тижнів.
Але я вже не можу бути спокійною, вдавати, ніби все йде нормально, що це лише один період, одна епоха мого життя. Хочу про все забути, потребую кохання — атож, саме це, потребую кохання.
Життя коротке — або занадто довге — для того, щоб я могла дозволити собі розкіш прожити його так погано.
Це не його дім. Це не її дім. Це не Бразилія, не Швейцарія, а готель — який може бути в будь-якому місці світу, завжди з тими самими меблями й тією обставою, яка намагається здаватися домашньою, що робить її ще більш далекою.
Це не той готель із прегарним видом на озеро, зі спогадами про біль, про страждання, про екстаз; його вікна виходять на Дорогу на Сантьяго, дорогу паломництва, проте не покутництва, місце, де люди зустрічаються в кав’ярнях, що стоять на цій вулиці, відкривають «світло», розмовляють, заводять дружбу, закохуються. Падає дощ, і о цій нічній годині ніхто там не проходить, але люди ходили там протягом багатьох років, десятиліть, століть — мабуть, дорога мусить передихнути, трохи відпочити від багатьох ніг, які щодня ступають по ній.
Погасити світло. Опустити штори.
Попросити, щоб він роздягнувся, роздягтися й собі. Фізична темрява ніколи не є непроникною, й коли очі до неї звикнуть, можна буде розгледіти у тьмяному світлі, яке проникає сюди невідомо звідки, силует чоловіка. Коли вони зустрічалися останнього разу, то лише вона роздяглася — і то тільки до половини. Розстелити два простирадла, акуратно згорнуті, дбайливо випрані й потім випрані знову, так, щоб на них не залишилося найменшого запаху парфумів або мила. Наблизитися до нього й попросити, щоб він зав’язав собі очі. Він вагається якусь мить і згадує про якісь два пекла, крізь які він уже пройшов. Вона каже, що не про це йдеться, вона лише потребує абсолютної темряви, що тепер її черга навчити його чогось, як учора він навчив її краще розуміти, що таке біль. Він підкоряється, накладає собі пов’язку. Вона робить те саме; тепер ніде не залишилося навіть рисочки світла, і, щоб дійти до ліжка, треба взятися за його руку.