Одинадцять сонетів

Вільям Шекспір

ОДИНАДЦЯТЬ СОНЕТІВ

Вибрані сонети Шекспіра в перекладах Івана Франка

XIV

З небесних зір не вмію я читати,

Проте астролог я, хоч про февральні дні,

Зарази, війни, біди й дорожні

Не вмію віщим духом провіщати.

Хоч не звіщу, чи завтрашній день полю

Дощ принесе чи бурю або град,

З знаків небесних теж не вмію розізнать,

Яку царям судьба готує долю.

Твої очиці — те сузір’я ясне,

В котрім я правду вичитав такую:

Коли ти синові все лишиш у наслідді,

То житиме краса і правда в світі;

А як не лишиш, то напевно пророкую,

Що враз з тобою і краса, і правда згасне.

XXVIII

І як же щастя знов мені зазнати,

Коли пропали ліки супокою,

І муки дня не хоче ніч втишати,

День мучить ніч, а ніч його чергою;

Коли враги відвічні, ніч і день,

Зв’язались, щоб в’ялить мене стражданням;

День працею, ніч сумом і риданням,

І труд мій час розділює лишень?

Дню лестячись, кажу; який ти гарний,

Сум украша його, як стане хмарний,

І ніч лещу: як в небесах не стрітиш

Ні зірки, сам ти всю її освітиш!

Та кождий день мій біль довжить, не спинить,

І кожда ніч його ще тяжчим чинить.

XXIX

Неласкаві на мене щастя й люди,

І на свій стан я, де піду, там плачу,

В глухеє небо і у власні груди

Звертаю зір, клену судьбу ледачу.

Бажаю буть багатшим на надію;

Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,

Отсього хист, оттого власть дістати,

Все тим не рад, що маю і що вмію.

Аж сам горджу собою за ті хиби!

Та як тебе згадаю, з мого серця,

Мов жайворонок із плідної скиби,

До неба вранці моя пісня в’ється.

Як лиш твою любов солодку нагадаю,

Своєї долі я й за трон не заміняю.

XXX

Коли в солодкій тиші любих дум

Я спомини минулого збираю,

Чимало страт оплакує мій сум,

До давніх сліз новії доливаю.

І виступає на очах росиця

За другами, що смерті тьма пожерла,

І щедро знов перлиться сліз криниця,

І туга воскреса, що здавна вмерла.

Я важко мучуся минулим горем,

І жаль до жалю додаю раптово;

Колишній сум бушує новим морем,

Що сплачено давно, плачу наново.

Та як до тебе зверну свої мислі —

Всі страти віднайшов, всі смутки присли.

XXXI

У твоїй груді всі серця заперті,

Які оплакував я, мов мерців,

В ній зміст любові і любовних снів.

Тих другів, що я мав за здобич смерті.

Чимало сліз жалібних і святих

Любов сердечна з моїх віч вточила,

Як дань мерцям, що їх земля покрила, —

А се їх ти у грудях крив своїх.

Тому ти гріб живучої любові,

Обвішаний вінцями мого жалю,

І кождий дав тобі часть мого паю,

І всі паї — твої тепер...

Всі, кого я любив, живуть у тобі,

А з ними всіми ти живеш у мні.

LXVI

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спугана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива —

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною.

LXXVI

Чом бідний так на новину мій спів,

Не строїться відмінно все для моди?

Чом я не силуюсь, як іншим се уходить —

Пишних, надутих добирати слів?

Чом мисль моя одно й однаке все

Одіння носить, просте і щоденне?

І легко взнать мене, бо кождеє слівце

На свого творця вказує, на мене.

Про тебе, любко, я раз в раз співаю,

Про тебе, мого співу й серця раю!

В старі слова ввесь дух свій я вкладаю.