І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість...
...Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці — під стіночкою біля пожежної драбини.
Але він не просто стояв.
Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу.
Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.
* * *
За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп'ячою зачіскою.
Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчатка) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна.
Макароніна
Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково. її зовсім не цікавило те, що звичайно цікавить дівчат. її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж, як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого — ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп'ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.
Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. Вони рідко брали її в свою компанію, а коли й брали, то весь час намагалися підкреслити, що вона все-таки «баба» (хоч, правду кажучи, у футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто.з хлопців). Але такий уже хлопці народ — не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні достоїнства.
Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи гру:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява! Хоч вони їй зовсім не заважають.
Дівчаткам, звичайно, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакт у неї був лише з двома дівчатками у класі — з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.
Галочка Білан і Светочка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками — наче
невагомі. Здається, тільки дмухни на них — і вони полетять.
Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки — геть у квіточках і перебивних картинках.
Галочка й Свєточка уособлювали в собі все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.
А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного «А» класу Гришки Гонобобеля.
Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки — вибивав у них з рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав перебивні картинки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі додому.
Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.
Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав, з них банти і, регочучи, втік.
Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі і тихо здрюмсали.
Макароніна підскочила до них:
– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому... Ех ви,— тюті-матюті!..
Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками.
На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:
– Якщо ти, пігмей, ще раз зачепиш Галочку й Свєточку,— я зроблю з тебе тюфтелю!..
– Що-о?!. — густо почервонів Гришка Гонобобель.— Нещастя захотіла?!. Ану кульгай звідси! — і штовхнув Макароніну в груди.
Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.
Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:
– Хлопці! «Ашники» наших б'ють!
І вмить як з-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.
Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешники» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного «Б» класу. Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.
Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трошечки підфарбовувала його.
Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.
Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності і обов'язку. А Макароніну з ними — гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.
Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звичайно, не могли їй відмовити.
Так було й того вересневого дня.
Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшися купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули — де хто відпочивав, що з ким траплялося.
Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» — зітхали заздро хлопці.
– А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.
– На яку каланчу? — вирячився Валера.
– Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу «Виноградар». Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!... Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..
Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:
– Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..
– А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:— І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...
– Значить, все! їдемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?
Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.
– Я...мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.
– А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.
Було видно, що обидва збрехали. Але збрехав і Льоня Монькін:
– Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла.