– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! — сказав Валера.
– Угу-у! — промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.
– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? — звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.
– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте!
Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.
Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...
...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.
А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.
Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій позі майже не кидалась у вічі.
І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...
* * *
За третьою ж партою, поруч з Макароніною, сидить Ярик Божко. Як і Шурик Бабенко, він тихий, непомітний і скромний. Про таких завжди кажуть, що він і мухи не скривдить. Чи є він у класі, чи нема його — мало хто й помічає.
Але одного разу...
Ярик Божко
Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках У своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий «Б» клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: «Ну куди це годиться!» Учні хором жалібно спитали: «То не даси?»
Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: «Обійдеться...»
Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:
– Тобі щось болить? Ти, може, захворів? Ярик ще раз зітхнув і сказав:
– Чого там болить... Нічого не болить...
– А чого ж ти зітхаєш?
– Просто так... Що казати?..
Хіба мама зрозуміє?..
Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.
Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!
Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..
І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.
І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.
Ігореве багатство називалося «кау-гуммі».
Або жувальна гумка.
Або попросту жувачка чи жуйка.
Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.
Ярик заздрив потай.
Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель «Спорт» по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...
Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..
Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін,— навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість «ш» говорив «ф», втрачав характер і канючив, як останній жебрак:
– Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!
І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.
– Обійдеться! — пхекав він зневажливо.
Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...
Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!
Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:
– Що?! І тобі?!. Обійдеться!..
Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.
Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:
– Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?
– Мамо, а чого б тобі не поїхати за кордон!
– Усі їздять за кордон, а ви якісь... обивателі... міщани... Ану вас!
Дома Ярик не був такий тихоня, як у школі. Але тато й мама на ці розмови не піддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводі, у мами в інституті — закордон їх не цікавив...
Та якось під час вечері мама сказала татові:
– Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлін. На симпозіум.