Губернатор Стід хихикнув:
— Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.
1 він зареготав, задоволений з свого дотепу. Але сміявся тільки він один. По обличчю племінниці полковника перебігла хмарка незадоволення, в той час як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Джеремі Піт затаїв подих.
— Я даю вам за нього десять фунтів, — вимовив нарешті полковник.
Пітер Блад благав у бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому його так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і в якійсь мірі власністю тієї кароокої дівчини. Але одним почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну суму — десять фунтів стерлінгів.
Розділ V
АРАБЕЛЛА БІШОП
Якось сонячного січневого ранку, десь через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з красивої садиби свого дядька, розташованої на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом на достатній відстані підтюпцем бігли два негри-охоронці. Прямувала ця молода дівчина до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою горба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь бачила його.
Міс Арабелла зупинила коня, ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це виглядало цілком правдиво, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомого, що підходив ближче. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг — досить строгий, але навряд чи красивий. Камзол і штани були домашньої роботи, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж майстерністю кравця. Панчохи бавовняні, прості і грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї,— старий, без стрічки і пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні і лискучі.
Виголене загоріле обличчя незнайомого було похмуре. А напрочуд блакитні очі серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.
— Здається, я звідкись знаю вас, — мовила дівчина.
Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» взагалі можна вжити щодо такої шляхетної дівчини. Це йшло, мабуть, від тієї простоти і невимушеності, які робили неможливими хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип'ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала поклонників. З усіма чоловіками вона поводилась, як з братами, і така невимушеність ускладнювала можливість упадання коло неї.
Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки їхній господині заманеться знову вирушити в дорогу.
Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.
— Господині слід знати своє майно, — сказав він.
— Моє майно?
— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо якраз таку суму ваш дядечко заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.
Тільки тепер дівчина впізнала його. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч при першій зустрічі юнак і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.
— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!
— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не так уже й погано.
— Я чула про це, — сказала Арабелла.
Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то умінню, чи, може, щастю, Пітер Блад полегшив страждання його превосходительства, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блід лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як для світської жінки животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй стало краще. Після цього слава про нього рознеслась по всьому Бріджтауну, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше користі як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.
— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися з нагоди, щоб сказати про це.
Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.
«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Блад у її погляді відчув запитання і відповів:
— Коли б мене купив якийсь інший плантатор, то безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди залишилися б невідомими, і в цю хвилину я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.
— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?
— Він не зробив би цього, якби ви не умовили його. Я помітив, це і в ту мить страшенно обурився.
— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.
— У цьому тлінному житті мені всього зазнати довелось. Але продавали і купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.
— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її голосу був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування і зухвалість, що, як їй здалося, звучали в його словах. — Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Взяти хоча б Кребстона із Спейгстауна. Він теж був на березі і чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от коли б ви потрапили до його рук… Страшна людина… Може, тому так і сталося, що я…
Блад трохи розгубився.
— Це зацікавлення чужою долею… — почав було він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.
— Ви чомусь здалися мені зовсім не таким, як інші.
— Я й є не такий, — сказав він.
— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.
— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. В цьому і полягає різниця. Я ж був одним із тих, у кого не вистачало глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою у Бріджуотері, в той час як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підлого тирана і мерзенну зграю його придворних.
— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.
— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він з притиском.
— Дехто висік би вас за такі слова.
— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.
— Ви покладаєтесь на це? — сказала вона з неприхованим презирством.
— У вас, очевидно, ніколи не було не тільки подагри, а навіть мігрені,— відповів Блад.
Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море. Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі. -