Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми робимо, — не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з'явилася підстава змінити свою думку.
Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайлську бухту вповзло побите і понівечене англійське судно «Прайд оф Девон». Надводна частина судна була посічена і потрощена; рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір; бізань-щоглу знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок вказував на місце, де вона стояла. За словами капітана, це судно витримало бій з двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч капітан присягався, що це іспанці не спровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Прайд оф Девон» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже нездатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля немалі скарби.
Фактично це був один з тих піратських нападів, які були джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом.[14] Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.
Проте Стід, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить розповіді англійського капітана. Він поділяв ту ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він дав судну «Прайд оф Девон» притулок у своїй бухті і створив усі умови для ремонту корабля.
Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих та понівечених, як і корабель, і шість іспанців — усе, що лишилося від іспанського загону, який вдерся під час бою на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для подання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців — він добре говорив по-іспанськи і, крім того, як раб займав нижче становище, ніж його колеги.
У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі і участь у війні в Іспанських Нідерландах дали йому змогу ознайомитися з такими рисами іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов'язки лікаря, як кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може, удаваною прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того, щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як для їхнього брата, покору. Їх, правда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили в госпіталь пораненим англійським морякам фрукти, квіти і делікатеси. Та й не тільки це. Бо коли б узяти до уваги побажання декого з цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.
Пітер Блад це прекрасно розумів.
Якось, вправляючи з допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос, — він усім своїм єством ненавидів його.
— Ти що тут робиш?
Блад не підвів очей і не відірвався од роботи. В цьому не було потреби. Як уже було сказано, він знав цей голос.
— Вправляю зламану ногу, — відповів Пітер.
— Я це сам бачу, дурню! — і на фоні вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом втупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську мову, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.
— Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?
— Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов'язок.
— Обов'язок! О боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.
— Навпаки, саме через те я тут.
— Чув, чув твою побрехеньку. Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно продовжує свою роботу, Бішоп розійшовся. — Кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?
Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.
— Людині боляче, — сказав він коротко і знову нахилився над пораненим.
— Чи чуєте — цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?
Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні очі Пітера Блада вчасно помітили, як майнула палиця, і, щоб відвести удар, він швидко заговорив:
— Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.
Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.
— Губернатора Стіда, — повторив він. Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний кінець барака, де саме стояв губернатор.
Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення диктувалось не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим повелителем.
Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар стоїть на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою і взявся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, вся його масивна постать нависла, мов та вежа, над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його превосходительство знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його превосходительство не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його наказом Блад займається пораненими іспанцями, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.
— Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику, — не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів від образи і кулею вилетів з барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.
Через два дні після того знатні дами Бріджтауна — жінки та доньки плантаторів і купців — зробили свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.
Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, подаючи допомогу своїм пацієнтам, тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Все милосердя, всі подарунки призначалися членам команди «Прайд оф Девон», і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев'язки одного з поранених, він, на превеликий подив, побачив, що якась дама, відійшовши від гурту, поклала банани і жменю цукрових тростин на плащ, який служив ковдрою одному з його пацієнтів. На ній було красиве вбрання з блідо-лілового шовку. Слідом за нею ніс кошик напівголий негр.
Пітер Блад, без камзола, з засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і з закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його і привітно посміхнулася. Це була Араббела Бішоп.
— Цей чоловік іспанець, — сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його прозвучала ледве вловима нотка злої іронії. Посмішка, якою Арабелла привіталась з лікарем, враз зів'яла на її устах. Вона нахмурилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла: