— Я ніколи не забуду того, що ви зробили для мене, містер Блад! Ніколи!
Та не цей голос йому хотілося б почути, і тому ці слова не принесли йому жаданої втіхи. Він ще довго стояв у темряві, спостерігаючи світлячків на рододендронах, аж поки зовсім не завмер тупіт копи. Потім зітхнув, і його думки повернулися до дійсності. Попереду ще багато роботи. В місто він ходив не задля прогулянки, і не для того, щоб подивитись, як поводяться переможці. Йому треба було дещо розвідати. За той час, що він був у місті, Блад добув усі необхідні відомості. Попереду надзвичайно напружена ніч — отож треба ворушитися скоріше.
І він побіг до табору, де на нього з тривогою і сподіванням чекали товариші — раби полковника Бішопа.
Розділ IX
ЗАСУДЖЕНІ БУНТІВНИКИ
Коли над Карібським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льягас» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевнені — і не без підстав, звичайно, — в цілковитому розгромі остров'ян. І коли я кажу, що варту несло десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлеглі — які так відзначилися сьогодні в бою і забезпечили своїм легку перемогу — влаштували бенкет на гарматній палубі, маючи в своєму розпорядженні вино та свіже м'ясо, доставлені їм з берега. На варті стояло тільки двоє — один на носі корабля і один на кормі,— та й ті не дуже-то пильнували, інакше вони помітили б два човни; які під прикриттям темряви легко відійшли од пристані і непомітно пришвартувалися під кормою корабля.
З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, по якій дон Дієго, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.
— Хто там? — запитав він спокійно, гадаючи, що це один з його товаришів.
— Це я, — тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.
— Це ти, Педро? — іспанець зробив крок уперед.
— Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.
— Як-як? — перепитав вартовий, зупиняючись.
— А ось як, — відповів Блад.
Напад був несподіваним. Перелетівши через низький гакаборт,[25] іспанець полетів униз, де мало не потрапив у один з човнів, що стояли під кормою. І тільки сплеск води сповістив про його трагічний кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.
— Тс!.. — прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього. — Ходімо, тільки тихо.
За п'ять хвилин усі вони, а їх було двадцятеро, вибрались на корабель, розходячись у всі боки від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку.[26] Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а інші хором підтягували:
«Ой, які ж то славні звичаї в Кастілії!»
— Судячи з сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву, — зауважив Блад і пошепки скомандував: — Вперед, за мною!
Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут.[27] У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли з свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами і тесаками.
На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того солдата, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад з двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших під командою Натаніеля Хагторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.
Вилазка Блада не зайняла багато часу. І коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля вже не було жодного вартового.
Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені в своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товариші — повновладні господарі міста — жадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але зараз — скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. П'яні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.
Та ось із юрби дикунів, що оточили їх, вийшов стрункий, високий чоловік з блакитними очима на смаглявому обличчі, очима, в яких спалахнув вогник злої іронії, і звернувся до загнаних у пастку вояків чистою іспанською мовою:
— Ви позбавитесь зайвих тривог і багатьох неприємностей, якщо визнаєте себе моїми полоненими й дозволите помістити вас далі від лиха.
— Боже мій! — тільки й вимовив канонір, хоч цей вигук аж ніяк не відбивав усієї глибини його подиву.
— Прошу! — сказав Блад, і після цього іспанцям не лишилось нічого іншого, як тільки спуститися без зайвого клопоту через люк у трюм.
Тоді переможці над переможцями підкріпилися тими смачними стравами, що були на столі. Після тривалого вживання солоної риби та кукурудзяних коржів ці страви здалися бідолашним райською їжею. Однак Блад стежив, щоб у всьому було почуття міри, хоча при цьому йому й довелось виявити всю твердість характеру, на яку він тільки був здатний.
Перш ніж втішатися перемогою, треба було негайно приготуватися до дальших подій. Адже ця сутичка, хоч вона й забезпечила їм панівне становище, була тільки початком боротьби. Лишилося ще якнайкраще скористатися з такої переваги.
Готування забрали значну частину ночі. Проте їх було закінчено, перш ніж сонце визирнуло з-за хребта Хіллбей і сповістило про народження дня несподіванок.
Невдовзі після того, як зійшло сонце, колишній раб, що походжав по палубі в іспанській кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна. Це дон Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес повертався на корабель з чотирма великими скринями, в кожній з яких було по двадцять п'ять тисяч песо — викуп, що його губернатор Стід на світанку вручив іспанцям. Дона Дієго супроводжували його син дон Естебан та шість веслярів.
На борту фрегата панував заведений порядок. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієго та згаданими скарбами. Блад підготував усе як слід — недарма ж він служив у де-Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оглом, який — читач уже знає,— служив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний, рішучий чоловік викликав довір'я вже самим своїм спокійним виглядом.
Далекий від будь-якої підозри, дон Дієго піднявся по трапу й ступив на палубу. Та й що могло викликати підозру?
Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хагторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися по мотузяному трапу на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієго. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто з жителів Бріджтауна не бачив. Вони на чолі з полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором, який сидів поруч з ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків та вбивств.