— Я не розумію, — сказала Арабелла, коли лорд Джуліан замовк. — Хіба це не суперечить одне одному?
— Це так тільки здається… а справа в тому, Арабелло, що цей нещасний одважився… покохати вас.
При цих словах дівчина скрикнула і схопилася рукою за серце. Широко розкривши очі, вона здивованим поглядом вп'ялася в лорда Джуліана.
— Я… я налякав вас? — співчутливо запитав він. — Я остерігався цього, але мені треба було сказати вам усе, щоб ви могли зрозуміти.
— Кажіть далі,— попросила вона.
— Гаразд. Він вбачав у мені того, хто, як він сказав, перешкоджає добиватися вашої взаємності. А тому він з задоволенням убив би мене в поєдинку. Та оскільки моя смерть спричинила б вам біль, а ваше щастя для нього найдорожче в світі, він добровільно відмовився тримати мене як заложника. Коли б йому не дали можливості вільно вийти в море, а я загинув би під час бою, то ви, можливо… оплакували б мене. Він не міг піти на це. Він сказав — я точно передаю його слова, — що ви дивитесь на нього, як на розбійника й пірата, і потім додав, що коли з нас двох, як йому здалося, ви обрали мене, то вибір ваш, на його думку, правильний. Тому він і попросив залишити його корабель і наказав своїм людям доставити мене на берег.
Арабелла звела на лорда очі, повні сліз. Затамувавши подих, лорд Джуліан ступив крок до неї і простягнув їй руку.
— Чи мав він підстави, Арабелло? Моє щастя залежить від вашої відповіді.
Вона мовчки дивилась на нього, а думки її були далеко. Поки вона мовчала, він не наважувався підійти ближче.
Сумніви, болісні сумніви охопили його. А коли дівчина, нарешті, заговорила, лорд відчув, наскільки вірними були його сумніви. З її слів він зрозумів, що з усього сказаного ним до її свідомості дійшла тільки та частина розповіді, де говорилось про почуття капітана Блада до неї.
— Він так сказав?! — вигукнула дівчина. — Справді сказав це? О боже!
Вона відвернулася од нього і крізь рясне листя апельсинових дерев, що росли вздовж алеї, поглянула на іскристу гладінь великої гавані і на горби, що мріли вдалині.
Якийсь час лорд постояв мовчки, з острахом чекаючи, що ж йому принесе наступна хвилина. Нарешті, Арабелла заговорила повільно, продумано. Здавалося, вона обмірковує кожне слово, і голос її знижувався іноді до ледве чутного шепоту:
— Вчора ввечері, коли мій дядько згоряв від ненависті та шаленства, до моєї свідомості раптом дійшло, що така мстивість властива лише тим людям, які самі чинять зло іншим. Вони доводять себе до нестями для того, щоб тільки виправдати свої ганебні вчинки. Я надто легко вірила всьому тому поганому, що приписувалося Пітерові Бладу.
Вчора він сам пояснив мені історію з Левасером, про яку ви чули в Сен-Нікола. А зараз, із ваших слів, я переконуюсь у його чесності і порядності. Власне, це стверджуєте і ви самі…
— Я поділяю вашу думку, — лагідно зауважив лорд Джуліан.
— А хіба може бути інакше? Та чого варта зараз моя або ваша думка? Нічого. Для мене зараз має значення тільки одне… О, як тяжко й боляче згадувати!.. Якби я вчора не відштовхнула його своїми словами, він міг би бути врятованим. О, якби мені тільки пощастило поговорити з ним до того, як він пішов звідси! Я чекала його, але він пішов з моїм дядьком, і я навіть не підозрівала, що більше не побачу його. А тепер він знову вигнанець, знову пірат… А коли-небудь його схоплять і повісять. І винна у всьому я, тільки я!
— Ну, що ви говорите! Єдиний винуватець — ваш дядько з його звірячою злобою, та ще власна впертість Блада, яка не знає компромісів. Не звинувачуйте себе. Не треба.
Дівчина рвучко обернулася до нього. В її очах і досі блищали сльози.
— Як ви можете так говорити? — не стрималась вона. — Адже він сам сказав вам, що в усьому винна тільки я! Я глибоко образила його і розумію тепер, яка я була несправедлива до нього.
— Не журіться, — заспокоював її лорд Джуліан. — Повірте мені, якщо це втішить вас, я зроблю все можливе, щоб врятувати його.
Від хвилювання в неї перехопило подих.
— Справді?! — вигукнула вона з палкою надією. — Ви обіцяєте? Вона поривчасто простягнула йому руку, і він стиснув її в своїх руках.
— Обіцяю, — відповів він і, все ще тримаючи її руку, тихо промовив: — Арабелло… Залишається ще одне запитання, на яке ви не відповіли мені…
— Яке запитання? — Дівчина здивовано глянула на лорда, мов на божевільного. Що могли означати зараз якісь там запитання, коли йдеться про долю Пітера?
— Питання це стосується мене особисто і всього мого майбутнього. Скажіть, чи можна мені вірити в те, чому повірив Блад, що примусило його… думати, ніби… ніби ви не зовсім байдужі до мене…
Він помітив, як раптом змінився вираз її вродливого обличчя, як перебігла по ньому хмарка.
— Не байдужа до вас?.. — перепитала вона. — Звичайно, — ні. Ми з вами добрі друзі, і я сподіваюсь, мілорде, що ми й надалі залишимося добрими друзями.
— Друзі! Добрі друзі? — промовив він чи то з відчаєм, чи то з болем. — Не тільки дружби прошу я, Арабелло. Невже ви скажете мені, що Пітер Блад помилився?
Тривога на обличчі дівчини стала помітнішою. Вона спробувала обережно звільнити свою руку. Спочатку Уейд хотів утримати її, але, зрозумівши, що діє нерозумно, випустив руку з своїх пальців.
— Арабелло! — вигукнув він з болем у голосі.
— Я залишуся вашим другом, мілорде. Тільки другом. Повітряний замок розвалився, і приголомшений лорд
Джуліан лишився серед уламків марних сподівань. Він не був самовпевненою людиною і сам визнав поразку. Але ще чогось він тут не міг збагнути. Вона обіцяє йому тільки дружбу! А він же міг забезпечити їй виключне становище, — такого вона, племінниця колоніального плантатора, яким би багатим той не був, навіть уві сні не могла б. побачити. А вона відмовляється від усього цього і говорить про дружбу. Виходить, що Пітер Блад помилився. Але в якій мірі він помилився? В такому разі… Його думки обірвалися. Навіщо мудрувати? Навіщо мучитись і завдавати собі душевного болю?! Треба знати все. І він з жорстокою відвертістю запитав Арабеллу:
— Це Пітер Блад?
— Пітер Блад? — повторила вона мимоволі, не зрозумівши одразу, що саме він мав на увазі. А коли зрозуміла, то обличчя її покрилося густим рум'янцем.
— Н-не знаю, — промовила вона, затинаючись.
Та чи була ця відповідь правдивою? Вийшло так, наче сьогодні вранці з її очей раптом спала завіса, і вона нарешті побачила, як Пітер Блад ставиться до людей. І це почуття, що запізнилося на цілу добу, виповнило її душу жалем і тугою.
Лорд Джуліан досить добре знав жінок, щоб усе ще сумніватися. Він схилив голову, намагаючись приховати від неї гнів, який раптом спалахнув у його очах. Як порядна людина, він соромився цього гніву, але й не міг відразу перебороти його.
Та оскільки природа в ньому, — зрештою, як і в більшості з нас, — була сильніша за виховання, лорд Джуліан почав з цієї хвилини, майже наперекір своєму бажанню, займатися тим, що скидалося на підлість. Мені неприємно відзначати це в людині, до якої — коли говорити правду, — ви, очевидно, вже почали ставитися з деякою повагою. Однак правда полягала саме в тому, що бажання знищити свого суперника і зайняти його місце витіснило в його світлості залишки прихильності, з якою він раніше ставився до Пітера Блада. Він дав Арабеллі слово використати весь свій вплив на захист Блада. Та, на жаль, я змушений визнати, що він не тільки забув про свою обіцянку, але й потай від Арабелли почав допомагати її дядькові у складанні й здійсненні планів, як спіймати й покарати пірата. І коли б лорда Джуліана звинуватили в цьому, то він, мабуть, почав би доводити, що діє так, як вимагає від нього його обов'язок. На це йому цілком слушно можна було б відповісти, що в цій справі його обов'язок перебуває в полоні ревнощів.