Одного разу, чи то випадково, чи навмисне, Пітер Блад прийшов на пристань на цілих півгодини раніше, ніж звичайно, і зустрів Арабеллу Бішоп, яка саме виходила з барака. Пітер зняв капелюха й посторонився, щоб дати їй дорогу, але дівчина гордо пройшла повз нього, навіть не Глянувши в його бік.
— Міс Арабелла! — благально мовив Блад. Дівчина вдала, що тільки зараз помітила його, і подивилася глузливо:
— Ах! Це вихований джентльмен!
Пітер тяжко зітхнув.
— Невже ви так ніколи й не пробачите мені? Благаю вас, не гнівайтеся на мене.
— Яке самоприниження!
— Це так жорстоко — знущатися з мене, — вів далі Блад із виразом підкресленої покори. — Звичайно, я лише раб. Але може статися так, що й ви захворієте.
— Ну то й що ж?
— Вам буде ніяково посилати по мене, коли ви вважаєте мене за свого ворога.
— Ви не єдиний лікар у Бріджтауні.
— Але я найбезпечніший.
Тепер у душу дівчини закралася підозра, що він дозволяє собі іронізувати з неї. Змірявши його зневажливим поглядом, вона ущипливо зауважила:
— Здається, ви поводитесь занадто вільно!
— То привілеї лікаря.
— Я вам не пацієнтка. Запам’ятайте це, будь ласка, на майбутнє.
По цих словах Арабелла сердито повернулась і пішла.
«Або вона мегера, або я дурень, або і те і інше», — подумав Пітер і пішов у барак.
Цей ранок став ранком хвилювань. Приблизно через годину після зустрічі з Арабеллою, коли Блад виходив із барака, до нього підійшов Вакер, молодший з двох лікарів Бріджтауна: сам цей учинок був нечуваною милістю, бо досі жоден із них не помічав Блада, обмежуючись черствим і випадковим привітанням.
— Якщо ви йдете до будинку полковника Бішопа, я пройдуся трохи з вами, докторе, — сказав Вакер, присадкуватий, товстий чоловік років сорока п’яти, з одвислими щоками і жорсткими блакитними очима.
Пітер Блад був вражений. Але взнаки не дав.
— Я йду в резиденцію губернатора, — сказав він.
— А! Зрозуміло! До дружини губернатора... — І лікар засміявся якось так, що Блад не міг збагнути, чи глузує він, чи ні. — Я чув, що вона забирає у вас багато часу... Що ж... молодість і врода, докторе! Молодість і врода... Вони дають неоціненну перевагу в нашому ділі, так само як і в інших, особливо там, де замішані жінки.
Пітер пильно подивився Вакерові в очі.
— Здається, я розумію вашу думку, — сказав він. — Але краще ви поділіться нею з губернатором Стідом. Можливо, це трохи розважить його.
— Та ви не так зрозуміли мене, голубе!
— Я сподіваюся.
— Ви такий запальний! — Лікар узяв Пітера під руку. — Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте. — Інстинктивно його голос перейшов майже на шепіт. — Рабство, в якому ви перебуваєте, має бути дуже неприємним для такої здібної людини, як ви.
— Яка інтуїція! — глузливо кинув Блад. Але Вакер не помітив глузування і зрозумів його слова буквально.
— Я таки не дурний, мій дорогий лікарю. Я розпізнаю людину відразу, а часто навіть можу розповісти про її думки.
— Ви змусите мене повірити в це, якщо зможете розповісти, що думаю я, — сказав Блад.
Вакер іще ближче підійшов до Блада, коли вони крокували вздовж пристані, і заговорив іще таємничіше. Його вицвілі блакитні очі запопадливо заглядали в розумне насмішкувате обличчя супутника, який був на голову вищий за нього.
— Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Якби вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б із задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть із дорогою душею. Крім англійських колоній є ще багато інших. — Тут голос Вакера зазвучав іще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоча поблизу нікого не було. — Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. О цій порі року туди без будь-якої небезпеки можна дістатися на легкому човні. А Кюрасао став би перекидним містком до великого світу, який розгорнеться перед вами після втечі з рабства.
Доктор Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але його жорсткі очі й далі вивчали його спокійного компаньйона.
— Отже? — мовив він, помовчавши якусь хвилину. — Що ви на це скажете?
Проте Блад відповів не відразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.
— У мене немає грошей. А для цього потрібна неабияка сума.
— Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?
— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.
Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров’ю через свого колегу, який знемагає в рабстві й позбавлений тих благ, які легко мав би завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад одразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, щось вирішуючи. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко й упевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з’являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.
— Розумію, розумію, — сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. — Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному разі я вчинив би так само.
— Отже, ви згодні?
— Згоден? — розсміявся Блад. — А якщо мене спіймають і привезуть назад, то висмалять на лобі тавро на все життя.
— Але ж варто ризикнути. — Голос спокусника затремтів іще дужче.
— Звичайно, — погодився Блад. — Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше ніж двадцять фунтів стерлінгів. А де їх узяти?
— Гроші будуть. Це буде кредит, який ви мусите повернути нам... повернете мені, коли зможете.
Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.
Вони наближались до людяної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.
— Ми поговоримо про це ще завтра, сер, — закінчив він. — Ви відкрили для мене врата надії.
Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почувався він так, як почувається людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в’язниці, де вона приречена була провести все своє життя.
Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і ясніше спланувати, як чинити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь, і він уже знав, із ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. Так от, насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.
Весь день під впливом нових сподівань голова Бладу йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Піттом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.
— Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я маю дещо тобі сказати.
Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів вивів його з розумової летаргії, у яку він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Пітт кивнув, і вони розійшлися.
Шість місяців життя на плантаціях Барбадосе знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу га енергії не лишилося й сліду, обличчя стало порожнім, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду й каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам’яніла у відчаї, — вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши Бладові слова, і заплакала.