— Втеча? — захлинаючись вимовив Піт. — О Боже! — І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.
— Тс-с! Заспокойся негайно! Заспокойся! — пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Пітта й ніжно поклав руку йому на плече. — Заради Бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.
Одним із привілеїв Блада було те, що жив він в окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоча табір і поринув у глибокий сон — було вже далеко за північ, — проте щохвилини міг наскочити наглядач. Пітт зрозумів це і вгамував раптовий сплеск почуттів.
Після цього вони ще довго шепталися. Надія знову запалила згаслий до того розум Пітта. Вони вирішили, щодо цієї справи треба залучити чоловік шість-десять.
Серед двох десятків прихильників Монмута, яких купив Бішоп, слід вибрати найкращих із тих, кому пощастило вижити. Бажано б мати людей, які знають море. Але таких було тільки двоє, та й ті не досить обізнані з технікою морської справи. Це Натаніел Хаґторп, який служив у королівському флоті, і Ніколас Дайк, що був молодшим офіцером за часів покійного короля. Був іще й третій — артилерист Оґл.
Перед тим як розійтися, друзі домовились, що Пітт почне з цих трьох, а потім завербує ще шістьох або вісьмох людей. Він має діяти дуже обережно й ретельно перевіряти людей, перш ніж довірити їм що-небудь, щоб викриття однієї якоїсь деталі не могло знищити всього плану. Працюючи разом зі своїми товаришами на плантації, Пітт матиме всі можливості непомітно викласти їм суть справи.
— Будь обережний, — було останнім Бладовим напученням. — Тихше їдь — далі станеш. І пам’ятай: якщо засиплешся, то загине вся справа, бо ти єдиний штурман серед нас, а без тебе годі буде й думати про втечу.
Пітт запевнив Блада, що все зрозумів, потім потай прокрався до своєї халупи і впав на солому, яка правила йому за постіль.
Наступного ранку Блад зустрівся на пристані з надто збудженим доктором Вакером. Той усю ніч думав про справу й пообіцяв дати Бладу тридцять фунтів стерлінгів на купівлю шлюпки для втечі. Блад, як годилося, подякував, нічим не виказуючи, що йому добре відома справжня причина такої щедрості свого колеги.
— Не гроші мені потрібні, — сказав він, — а сама шлюпка. Бо хто зважиться продати мені шлюпку й накликати на себе кару, яку обіцяно в наказі губернатора? Ви, поза сумнівом, читали його?
М’ясисте обличчя Вакера враз спохмурніло. Він заклопотано шкріб підборіддя.
— Так, читав... Але я сам аж ніяк не збираюся діставати нам шлюпки. Про це обов’язково довідаються. А покарання суворе — ув’язнення і штраф двісті фунтів стерлінгів. Це знищить мене. Розумієте?
Спалах надії в душі Блада почав згасати. Тінь відчаю впала на його обличчя.
— Але тоді... — промовив він розгублено. — Нічого не можна вдіяти.
— Ні, ні становище не таке вже й безнадійне. — Доктор Вакер якось не до речі посміхнувся, не розмикаючи уст. — Про це я подумав. Ви подбайте, щоб той, хто купить шлюпку, поїхав разом із вами, тоді йому не доведеться відповідати.
— Але хто ж поїде зі мною, крім таких самих невільників, як я? А чого не можу зробити я, того не зроблять і вони.
— Таж на острові не лише невільники — є ще й засланці. Кілька людей відбувають термін за борги; вони були б раді розпрямити крила. Приміром, такий чоловік, як Нетталл, корабельний тесля, радо скористався б з нагоди втекти.
— Але його можуть запитати — звідки в нього, боржника, гроші на шлюпку?
— Звісно, можуть. Та коли все зробити як слід, із розумом, то — лови вітра в полі — питати буде нікого.
Блад кивнув, стверджуючи, що все зрозумів, і лікар, узявши його за рукав, докладно розповів про свій план.
— Ви отримуєте від мене гроші й негайно ж забуваєте, що їх дав я. Коли вас спитають, то можете сказати, що у вас в Англії є друзі або родичі, які переслали кошти одним із ваших пацієнтів, ім’я якого ви, як людина честі, в жодному разі не викажете.
Сказавши це, він замовк і запитально глянув на Блада. Блад кивнув на знак згоди. Тоді лікар із полегкістю зітхнув і заговорив знову:
— Але запитань ніяких не буде, коли ви діятимете з розумом і обережно. Домовтеся про все з Нетталлом. Прийміть його до свого товариства — корабельний тесля стане вам у великій пригоді. Доручіть йому підшукати придатну шлюпку. А самі заздалегідь підготуйтесь, щоб, тільки-но прибуде шлюпка, негайно ж тікати, до того як почнуться неминучі допити. Розумієте?
Блад аж надто добре зрозумів його, і не минуло й години, як він уже зустрівся з Нетталлом і з’ясував, що той, як передбачав Вакер, справді схильний тікати. Вони домовились, що Нетталл знайде потрібну шлюпку, а Блад негайно ж дасть гроші на неї.
Однак розшуки затяглися на довше, ніж сподівався Блад, якому лишилось тільки чекати, носячи в кишені камзола позичене золото. Тільки наприкінці третього тижня Нетталл, з яким Блад тепер бачився щодня, повідомив, що він знайшов придатний човен і що власник хоче за нього двадцять два фунти. Того ж таки вечора на березі, сховавшись відлюдських очей, Пітер Блад передав потрібну суму своєму новому спільникові, і Нетталл пішов закінчувати купівлю. Він мав привести шлюпку завтра ввечері до пристані, де під покриттям ночі до нього приєднаються Блад та решта товаришів.
Усе було готове. У порожньому бараці, де ще недавно були поранені полонені, Нетталл сховав необхідні запаси: хліб, кілька кругів сиру, барильце води, кілька пляшок каїрського вина, компас, квадрант, морську карту, пісковий годинник, лаг, шнур, деякі теслярські інструменти, ліхтар і свічки. У таборі засуджених теж усі приготувалися. До цієї ризикованої справи: крім Хаґторпа, Дайка і Оґла після ретельного відбору залучили ще вісьмох людей. У Піттовій халупі, де жили крім нього п’ятеро засуджених бунтівників, які теж вирішили спробувати вирватися на волю, протягом тих ночей чекання потай сплели мотузяну драбину, щоб з її допомогою перелізти через частокіл. Імовірність викриття була, власне, незначною, адже все робили тихо. Особливих заходів для охорони невільників не вживалося, обмежувались тим, що на ніч усіх замикали в таборі, обгородженому високим парканом. Бо, врешті, куди міг подітися на цьому острові дурень, який спробував би втекти? Найбільша небезпека полягала в тому, що їх могли викрити свої ж товариші, які залишалися. Саме через це необхідно було виходити обережно й тихо.
День, який мав стати їхнім останнім днем на Барбадосі, був повний сподівань і тривоги для всіх дванадцяти учасників втечі, а з ними і для Нетталла, який перебував у місті.
Перед заходом сонця, пересвідчившись, що Нетталл вирушив по шлюпку до заздалегідь підготовленого місця на причалі, Пітер Блад неквапливо попрямував до частоколу, куди саме заганяли з поля рабів. Він посторонився біля воріт, щоб дати їм дорогу, і надія, яка промайнула в його очах, була для них красномовнішою за слова.
Увійшовши в ворота слідом за невільниками, Блад побачив полковника Бішопа. Плантатор із палицею в руках розмовляв з наглядачем Кентом, стоячи біля колодок, де карали за різні провини рабів.
Помітивши Блада, Бішоп обернувся й спідлоба глянув на нього.
— Де ти був цілий день? — гримнув він, і хоча полковник завжди говорив з погрозою, на цей раз Блад відчув, як серце його тьохнуло в якомусь передчутті.
— Був на виклику у хворих містян, — відповів він. — У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер вивихнув ногу.
— Я посилав по тебе до Деккера, але тебе там не було. Ти став байдикувати, мій любий. Доведеться всипати тобі як слід, щоб не зловживав своєю волею. Не забувай, що ти засуджений бунтівник!
— Мені про це щоразу нагадують, — сказав Блад, який досі не навчився стримувати свого язика.
— Боже праведний! Ти з ким так зухвало розмовляєш?