Пам’ятаючи, що цим він ставить під загрозу всю справу і що в сусідніх халупах їх схвильовано слухають насторожені друзі, він одразу вдав незвичайну покірність.
— Даруйте мені, сер. Я... я дуже шкодую, що вам довелося шукати мене.
— Але ти пошкодуєш іще більше. У губернатора напад подагри; він кричить, як поранений кінь, а тебе ніде не можуть знайти. Негайно біжи, дурню, до губернатора! На тебе чекають. Дай йому краще коня, Кенте, а то цей бовдур не дістанеться туди й до ранку.
Вони квапили Блада, а той не смів виявити небажання, що утримувало його на місці. Усе це так невчасно, але, зрештою, справа ще не загинула. Втеча була запланована на північ, а до того часу він легко обернеться.
Блад сів на коня, якого підвів Кент, і вдав, ніби й справді збирається поквапитись:
— А як мені повернутися назад за частокіл, сер? — запитав він, рушаючи. — Ворота ж будуть зачинені.
— Не турбуйся, повертатися не буде потреби, — сказав Бішоп. — У домі губернатора для тебе знайдуть якусь конуру до ранку.
Серце Блада боляче стислося.
— Але... — почав він.
— Рушай, тобі кажуть! Чи ти стовбичитимеш і патякатимеш до ночі? Його ясновельможність не дочекається тебе!
І, скинувши палицю, полковник Бішоп з такою силою врепіжив коня по стегну, що тварина рвонула вперед, мало не скинувши вершника.
Пітер Блад поїхав. Настрій у нього був близький до відчаю. Тепер втечу доводилось відкласти до наступної ночі, а всяка затримка могла викрити торговельні оборудки Нетталла й викликати появу запитань, на які важко буде відповісти.
Він мав намір уночі, тільки-но звільниться від губернатора, прокрастися через огорожу, повідомити Пітта й інших про своє повернення — і їхній план буде здійснено. Але при цьому Блад не врахував стану губернатора, у якого був дикий напад подагри і не менш дикий напад люті з приводу Бладової затримки.
Лікар не відходив од хворого до пізньої ночі, і, лише пустивши кров, йому вдалося, нарешті, трохи полегшити Стідові страждання. Після цього Блад збирався йти. Але губернатор і слухати про це не хотів. Лікар мусив ночувати у відведеній йому кімнаті на той випадок, якщо знадобиться його допомога. Доля наче насміхалась над ним. Принаймні цієї ночі ідею про втечу можна було остаточно облишити.
Лише рано-вранці Пітерові Бладу вдалося на якийсь час утекти від губернатора, заявивши, що йому треба особисто піти по якісь ліки в аптеку.
Блад пішов просто до Нетталла, якого заскочив у страшній паніці. Бідолашний боржник цілу ніч чекав утікачів і вже думав, що все розкрито і що настала його загибель. Пітер Блад заспокоїв його.
— Отже, втечемо сьогодні, — впевнено сказав Блад, хоча сам і не відчував особливої впевненості, — навіть якщо мені доведеться випустити всю губернаторову кров. Будьте готові, як і минулої ночі.
— А що як тим часом мене почнуть розпитувати? — промовив Нетталл. Дрібні риси його схудлого й блідого обличчя ще більш загострились. У хворих очах світився відчай.
— Вигадай що-небудь. Помізкуй, друже, тільки не бійся. А мені треба вже йти. — І Пітер Блад рушив до аптеки.
Не минуло й години після цього, як до вбогої Нетталлової халупи завітав чиновник із канцелярії губернатора. Колишній власник човна в належний час — як того й вимагав спеціальний закон, відколи на острів прибули засуджені бунтівники — сповістив власті про продаж шлюпки й вимагав повернути йому заставу в десять фунтів стерлінгів, яку вносили всі власники шлюпок. Проте канцелярія грошей не повернула, вирішивши перевірити, чи справді продано шлюпку.
— Нам стало відомо, що ви купили шлюпку в містера Роберта Форрелла, — сказав чиновник.
— Так, купив, — відповів Нетталл, подумавши, що настав йому кінець.
— Ви, здається, не квапитеся заявити про це в канцелярію губернатора.
Агентові канцелярії, що висунув це зауваження, аж ніяк не бракувало бюрократичної чванливості.
— 3... заявити про це?
— Такий, голубе, закон.
— Даруйте, я не знав його.
— Та він же був надрукований і вивішений минулого січня!
— Я... я не вмію читати, сер. Я... я не знав.
— Ну гаразд! — чиновник з презирством глянув на Нетталла. — Тепер ви про це знаєте. Отож не баріться й до полудня прийдіть у канцелярію та внесіть десять фунтів застави.
Помпезний чиновник вийшов. Нетталла аж холодним потом пройняло, незважаючи на спеку того ранку. Тесля був вдячний, що той не спитав, звідки в нього, боржника, взялися гроші на купівлю човна. Але він знав, що це тільки тимчасова відстрочка. Незабаром його запитають про це, і тоді він пропав. На всі заставки кляв він ту годину, коли пошився в дурні, повіривши базіканню Блада про втечу. Цілком можливо, думав тесля, що весь план втечі розкрито і його, Нетталла, або повісять, або принаймні затаврують і продадуть у рабство, як тих засуджених бунтівників, з якими він мав нещастя зв’язатись. Якби в нього були ті десять фунтів стерлінгів, що їх вимагали для тої проклятої застави, що так невчасно випала з рахунків утікачів, то, можливо, справу відразу владнали б і запитання були б відкладені на потім. Так само, як цей чинуша не догледів, що Нетталл — боржник, так і інші чиновники можуть забути про це принаймні на день чи два, а тим часом він буде вже далеко. Але як добути гроші? Та ще й до полудня!
Нетталл натягнув капелюха і кинувся на розшуки Пітера Блада. Але де його шукати? Бредучи без будь-якої мети кривою небрукованою вулицею, він насмілився запитати в одного чи двох перехожих, чи вони, бува, не бачили містера Блада. При цьому він удав, що нездужає, а весь його вигляд справді підтверджував правдивість цієї вигадки. Проте перехожі не могли йому нічим допомогти, а оскільки Блад ніколи не говорив йому про участь доктора Вакера в цій операції, то тесля пройшов байдуже повз двері єдиної на Барбадосі людини, яка охоче зарадила б його лиху.
Кінець кінцем Нетталл вирішив піти на плантацію полковника Бішопа. Може, Блад там. Якщо немає, то він знайде Пітта і передасть доручення Бладу через нього. Пітта він знав і знав, що той бере участь в організації втечі. Розшукувати Блада він буде на тій вигаданій підставі, що йому потрібна медична допомога.
Саме тоді, коли глибоко занепокоєний Нетталл, байдужий до задушливої спеки, подався на узгір’я, до плантації, Блад, значно полегшивши стан губернатора і діставши дозвіл залишити його, виїхав, нарешті, з губернаторського будинку. Він був верхи, і якби не випадкова затримка, то досяг би плантації раніше за Нетталла, а тоді, звісно, не сталося б кількох дуже неприємних подій. Причиною ж його несподіваної затримки стала Арабелла Бішоп.
Вони зустрілися біля воріт, що вели в розкішний губернаторський сад. Міс Бішоп, яка теж їхала верхи, здивувалася, чого це Пітер Блад на коні. А Блад цього разу був у доброму гуморі: стан губернатора значно поліпшився, і лікареві повернули надану йому раніше свободу пересування. Цього було досить, щоб від смутку, який не покидав його останні дванадцять годин, не лишилося й сліду. Проте ртутний стовпчик його настрою стрибнув значно вище, ніж дозволяли обставини. Він сприймав світ оптимістично, повіривши, що те, чого не вдалося зробити минулої ночі, неодмінно вдасться сьогодні. І, зрештою, що таке один день? Канцелярія губернатора може, звісно, завдати клопоту, але принаймні найближчі двадцять чотири години боятися її нічого. А тим часом утікачі будуть далеко.
Така впевненість стала першою причиною нещастя. Другою було те, що його хороший настрій поділяла і міс Бішоп. Вона не затаїла в серці злості на Блада. Обидві ці обставини і стали причиною затримки, яка мала такі сумні наслідки.
— Доброго ранку, сер, — жартівливо привітала дівчина лікаря. — Ось уже місяць, як я вас не бачила.
— Якщо бути точнішим, то двадцять один день, — сказав він. — Я лічив.
— Правду кажучи, я вже подумала, що ви померли.
— Тоді я мушу подякувати вам за вінок.
— Який вінок?
— На мою могилу, — пояснив Блад.
— Ви так завжди жартуєте? — поцікавилась вона і з докором глянула на нього, пам’ятаючи, що його жарти обурили її під час їхньої останньої зустрічі.
— Людині не шкодить часом і посміятися з себе, інакше вона збожеволіє, — відповів він. — Мало хто розуміє це. Тому на світі так багато божевільних.