— Над собою можете сміятися скільки вам завгодно, але мені здається, що ви смієтеся саме з мене, а це нечемно.
— Присягаюся честю, ви помиляєтесь. Я сміюся тільки з кумедного, а ви аж ніяк не кумедні.
— А яка ж я? — не втерпіла дівчина й усміхнулась.
Якусь мить Блад із захопленням дивився на неї: яка перед ним гарна, чиста і водночас — така проста й довірлива дівчина!
— Ви племінниця полковника, кому я належу як раб, — нарешті сказав він ніби якось несерйозно. І це дало їй право наполягати.
— Ні, сер. Ви ухилились од відповіді. Ви таки скажете мені правду і саме сьогодні.
— Правду? Тут узагалі не знаєш, як вам відповісти, а не те щоб правду!.. Ну, якщо так, то скажу: щасливий буде той, чиєю дружиною ви станете. — Йому хотілося додати ще багато чого, але він стримався.
— О, це занадто чемно! — сказала Арабелла. — Ви ще й мастак на компліменти, містере Блад. Інший би на вашому місці...
— Повірте, хіба я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? Хіба я не знаю чоловіків? — перервав він її.
— Часом мені здається, що знаєте, а часом ні. У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьому — випадок у шпиталі.
— І ви ніколи його не забудете?
— Ніколи.
— А ви злопам’ятна. Невже в мені не знайдеться нічого гарного, про що ви могли б подумати?
— Ні, дещо є.
— Наприклад? — Він мало не згорав від нетерпіння.
— Ви чудово говорите іспанською.
— І це все? — Блад занепав духом.
— Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?
— Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.
— У тюрмі? — У тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.
— Як полонений, — сказав він, щоб розвіяти її сумнів. — Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.
— Але ж ви лікар! — вигукнула вона.
— Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фах — солдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, яка — ви це самі бачите — призвела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.
— Та як же це сталося, що ви стали солдатом і служили у французів?
— Розумієте, я ірландець, вивчав медицину... Ми, ірландці, — впертий народ... Але це довга історія, а полковник чекає на моє повернення.
Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона на прохання свого дядька тільки довідається про стан здоров’я губернатора.
Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник із племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути на це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту й суду.
Блад саме скінчив розповідати, коли вони під’їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.
Арабелла ще затримала Блада:
— Шкода, містере Блад, що я не знала всього цього раніше, — вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.
— Хіба від цього щось змінилося б? — запитав він.
— Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.
— Так... — І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того поглялу дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли. — Могло бути й гірше.
Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся й пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що на сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.
Розділ VII. Пірати
Незважаючи на спеку, Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл із коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.
Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента — присадкувату, клишоногу тварюку з руками Геркулеса і щелепами бульдога.
— Я шукаю лікаря Блада, — випалив Нетталл, ледве переводячи дух.
— Чого поспішаєш? — накинувся Кент. — Який біс тебе колошкає? Близнята?
— Га? Та ні, ні. Я не одружений. Це... це мій двоюрідний брат, сер.
— Що з ним?
— Він занедужав, сер, — ураз збагнув, що сказати, Нетталл, скориставшись словами самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада. — Лікар тут?
— Он його халупа, — недбало показав Кент. — Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці.
І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмура й брутальна. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.
Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся у двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір’я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Килим стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив рабів, що працювали. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Пітта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Пітта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач із запитанням, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада — захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації — Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.
Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від указаного наглядачем напрямку — до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.
Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, що тяглася вздовж квадратної ділянки, і, звернувши з неї, зіткнувся з Піттом, який сам-один чистив ірригаційний канал дерев’яною лопатою. Ноги його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани, — єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом’яний бриль, що захищав давно не чесану золотаву голову від тропічного сонця.
Побачивши його, Нетталл уголос подякував Богові і, щойно Пітт із подивом глянув на нього, тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він просто зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.
— Дурню! — гнівно сказав раб. — Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?
— Я не можу знайти його, — пробелькотав Нетталл, ображений таким прийманням. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі й тривожного чекання. — Я думав, що ти...
— Ти думав, що я кину лопату й побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час спливає. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?